Колиска на орбіті
Шрифт:
Юрі говорила жартома, але її очі дивилися на Ліну пильно, серйозно.
Ліна перестала всміхатися. Зиркнула на стіл, де лежав електронний синтезатор квітів. Він здавався зовсім новеньким, та насправді був поважного віку — просто його берегли. Дуже складна конструкція, старомодна форма — такої зараз ніде не зустрінеш. Благородний блиск поверхні свідчив про те, що його не раз торкалися дбайливі руки.
— Та, мабуть, ти маєш рацію… Так, так, твоя правда!.. Але тоді я не заслужила такого інструмента. Ти знаєш, звідки він у мене? Його зробив один учений, кібернетик, великий друг мого батька. Він працював над ним майже все життя, це було, так би мовити, його хобі… Незадовго перед смертю він подарував інструмент батькові, а вже від батька я його успадкувала… Тільки не питай імені винахідника, воно тобі нічого не скаже. То був геній, але не визнаний. Якби ти знала, як я йому вдячна! Це він справжній творець цих квітів, а не я.
— Та облиш! Я ж пожартувала, а ти сприйняла всерйоз! — Юрі, незважаючи на свою безтурботність, трохи засмутилася. — Хоч би яким досконалим був інструмент, він всього-на-всього слухняна машина, обдарована електронним мозком. Принцип будови у всіх у них однаковий — використовується електромагнітне випромінювання вибитих із своїх орбіт електронів кисню, азоту та аргону. Ти сама розумієш, що за принципом дії між інструментами немає жодної різниці. Отже найголовніше тут — майстерність, ідея, творча фантазія. Коротше — твоє обдарування.
Ліна сумно глянула на збуджену Юрі.
— Ні, Юрі, ні… Ти говориш про творчість. А я останнім часом не маю ніякого задоволення від електронного синтезатора квітів, не те що колись… — Ліна хотіла щось додати, але міцно зціпила губи. На язиці в неї крутилося: “Чому?.. чому?..”
Якби вона запитала вголос, Юрі побачила б її наскрізь. І тоді вся нудьга, весь біль і втома, накопичені в душі за довгі роки, вихлюпнуться назовні. Ні, їй не хочеться бути жалюгідною й безпорадною! Ліна всміхнулася так, наче й нічого не сталося.
— Зрештою, все це пусте. Просто, мабуть, машини, навіть найрозумніші, іноді набридають. Інколи навіть хочеться поморочитися з живими квітами, як це робили в давнину…
— Та що ти! По-перше, живі квіти недовговічні, а по-друге, їхні барви не можна змінити, і це дуже незручно. Та якщо вже тобі такі думки спадають… — Юрі подалася трохи вперед. — Послухай, Ліно… Я б хотіла серйозно поговорити з тобою…
— А що таке?
— Скільки тобі років?
Ліна засміялася.
— От дивачка! Ніби ти не знаєш…
— Звісно, знаю. Шістдесят вісім, чи не так?
— Абсолютно правильно. Зовсім уже бабуся.
— Ну що ти! Я на десять років старша, а все ще стрибаю. Глянь на мене! Симпатична дамочка середніх літ! — Юрі дзвінко засміялася. — Добре все-таки жити в двадцять другому столітті! Сто років тому я вважалася б руїною або давно б лежала на цвинтарі.
— Не збагну, куди це ти хилиш…
— Просто хотіла дізнатися, чи ти не збираєшся взяти довготерміновий шлюб.
— Ні.
— Я тебе розумію. Довготерміновий шлюб краще брати до п’ятдесяти. В нашому віці вже ліньки морочитися з цим.
— Юрі, скажи одверто, чого ти раптом про це заговорила?
Відчувши в голосі подруги легке роздратування, Юрі заторохтіла:
— Я подумала: якщо ти не збираєшся заміж надовго або назавжди, то в тебе поки що не буде домашніх клопотів… Чи не погодилася б ти читати лекції у нас в Інституті аранжування електронних квітів? Стривай, вислухай мене до кінця! Знаю, професіоналізм тобі не до душі. Та все-таки поміркуй про це. Просто гріх ховати свою майстерність! Загалом я розумію твоє ставлення до мистецтва — воно для тебе святиня. Та все ж таки не треба бути такою пуританкою й максималісткою! Ти і мистецтво, і більше нікого та нічого. Це ж — порожнеча, вакуум! Ти думала коли-небудь, яке то щастя поділитися своїми знаннями, здібностями, вмінням з молоддю? Викладання принесе тобі велику радість. Я сама не знаю, як жила б у наш шалений вік, якби щодня не бачила навколо себе учнів… Ну гаразд, бувай. Подумай про це.
Ліна простягла руку, наче хотіла затримати стереоскопічне зображення Юрі, але воно зблідло і зникло. Отже відеофон уже вимкнули.
Юрі вміла красиво відходити. Ось і зараз сказала все, що хотіла, не слухала заперечень, а, залишивши за собою останнє слово, всміхнулась на прощання і щезла.
Вдивляючись у порожній простір перед відеофоном, де ще мить тому стояла її подруга, Ліна відчула легкий неспокій. Була — і нема її. Вона, Ліна, знову самотня… Хіба не це саме відчуває вона щоразу, коли закінчує чергову електронну картину: спочатку натхнення, творчий злет, а потім — порожнеча…
Балачка Юрі роз’ятрила їй душу. Зрештою, подруга недвозначно натякнула на смуток, який відчуває митець-одинак. А от раніше Ліна нічого подібного не помічала. Електронний синтезатор квітів, покірні клавіші, яскраві видива в глибині кімнати. Більшого щастя вона не знала. Та за останні два-три роки все змінилося. Після чергового сеансу — розчарування, а не задоволення. Гостре відчуття смутку, щемливе, як біль. Спочатку Ліна думала, що все це примха, Не можна піддаватися скороминущому настрою. Хіба не в мистецтві сенс життя? Хіба це може набриднути? Адже вдосконаленню майстерності нема кінця-краю… Та, видно, край був. Досягши вершин майстерності і навіть не усвідомлюючи цього, Ліна занудьгувала. І смуток, що опосів її в хвилину душевної втоми, зайняв тривке місце в її житті. Так, це Ліна розуміла.
А все-таки — чому? Вона завжди вважала себе щасливою.
Ліна задумалася. Кінчики її пальців жили власним життям — неуважно ковзали по клавіатурі, натискаючи то на одну, то на другу клавішу.
Кажуть, у давнину мистецтво ікебана для багатьох було не тільки насолодою, але й засобом добування хліба насущного. Сучасні критики називають це суворою правдою мистецтва. Та все вже в минулому… і до неї, Ліни, не стосується аніскілечки. їй пощастило — вона живе в двадцять другому сторіччі.
Їй не хотілось навіть ворушитися, вона воліла б просто сидіти ось так і думати. Думати про щось і водночас, ні про що… Та раптом Ліна стрепенулася, відчувши чиюсь присутність.
Вона обернулася.
Під протилежною стіною стояв чоловік. Молодий, років шістдесяти п’яти. Обличчя, похмуре і замкнуте, чимось невловимо знайоме. Як безглуздо він одягнений! Років п’ятдесят тому, на межі двадцять першого і двадцять другого століть, раптом відродилася мода двадцятого століття. В ті давні часи чоловіки носили саме такий одяг, надзвичайно незручний, що складався з двох частин — сорочки з силою-силенною ґудзиків і штанів з добре випрасуваною, але зовсім безглуздою складкою. їй пригадалося, як вона насміхалася з цієї моди, називаючи її “кінцем світу”.