Конотоп

Кожелянко Василь

–  На україно-російську війну, яка сталася року Божого 1659-го на території нинішньої Сумської області.

–  Рівно 340 років тому, - додав Воланд.

–  Ви що, купили машину часу? То це - сенсація!
– пожвавився Автовізій.
– Перш, ніж ви відправите мене на війну, до речі, я - згоден, але за подвійний гонорар, отож спочатку я застовблю сенсацію про машину часу. Ви дасте мені ексклюзив, а потім я хоч до чорта в зуби.
– Він з острахом подивився на Чортенка, який вишкірив у голлівудській посмішці моторошні фарфорові зуби в золотих обідках.

–  Ні, пане Самійленку, - сказав чорт, - ми не маємо машини часу, але позаяк в Україні через місяць широко

буде відзначатись 340-ва річниця Великої Конотопської битви, то моїй газеті, - Чортенко глипнув на надутого Семена Черевичника і подобрішав, - нашій газеті потрібна серія матеріалів, аж ніяк не схожих на ті, якими переповняться шпальти конкурентів, матеріалів-сенсацій! І ми зійшлися на тому, що ошелешити публіку, а значить підняти тиражі і принадити рекламодавців, зможе лише репортаж з місця бойових дій. А для цього нам спочатку потрібен був журналіст.

–  Спритний, безжалісний, безстрашний, цинічний, користолюбивий, який за добрі гроші напише некролог живому-здоровому рідному батьку, - перебив свого шефа Семен.

–  Дякую, друже, але ти забув додати - талановитий, - образився Автовізій.

–  Та кинь, хлопче, тобі пішла добра карта, - поблажливо сказав Чортенко, - вибір впав на тебе - цікаві пригоди, захоплююча подорож, збуджуюча небезпека, а в результаті, слава і гроші, що ще потрібно талановитому і нелінивому писаці?

–  Великі гроші!
– уточнив Автовізій.

–  Що?
– спитав Семен.

–  Гроші, кажу, великі, - сказав Автовізій.
– Бо я теж хочу в білих штанах, в Ріо-де-Жанейро. Але як я потраплю в 1659 рік? Та що мене більше цікавить, ЯК я звідти повернусь, аби написати те, що там побачу?

–  Цілком законна цікавість, - сказав пан Басаврюк, - поясни йому, Шімоне.

–  Охоче, - почав Семен Черевичник.
– Потрапити у минуле людині кінця другого тисячоліття, такій, як є, у джинсах і з диктофоном, практично неможливо. Але є спосіб! Він називається кармопортація. За найновішою окультною технологією, ти, Автовізій Самійленко, вільний журналіст України, покидаєш свою грішну плоть, одягнуту в американські джинси та бельгійську шкірянку, і вселяєшся в тіло біглого бурсака філозофа й пиворіза, письменного мандрівного дяка…

–  Хоми Брута чи Тіберія Горобця?
– перебив Семена Автовізій.

–  Ти все ще думаєш, що ми жартуємо. Ти вселяєшся у плоть такого собі Самійла Самовидця…

…Вранці, дня другого місяця травня, що його ще майем називають, втеклий від тяжкого покарання різками «на воздусях», - бо скільки можна бути битим?
– студент-філозоф Києво-Могилянської академії Самійло Самовидець прокинувся під лавою Герцикової корчми у Конотопі. В роті було сухо і терпко, так, якби вчора цілий вечір смоктав не кислий огірок, а зеленуватий п’ятак московського карбування. Самійло запхнув руку за пазуху, і від серця трохи відлягло, - капшук з грішми був на місці. Він витягнув гаман і, не вилазячи з-під лави, перерахував свої статки - з тридцяти срібних турецьких цехінів, зароблених тяжкою працею переписувача у Печерському монастирі, залишилось ще цілих двадцять п’ять, - отож, ще можна було втішатись життям. Бо допоки терпіти наругу - добре моченими у ропі різками! Коли архімандрит заплатив йому ці гроші за переписування - дуже гарним письмом - якогось старовинного літопису, він, Самійло філозоф, не захотів більше бути щодня битим і втік. Спочатку у Миргород, де мав вуйка-попа, а коли вуйко зв’язав його і хотів відвезти на підводі назад у Київ, втік у Конотоп. Слава Всевишньому, був якийсь гріш і в корчмі йому подавали все, чого душа бажала. За ці бажання душі і били екзекутори в академії щоднини його, спудея-життєлюба,

бо вельми зело вживав він аква віта, тобто оковиту, нюхав і курив тютюн, навіть у дні всевеликого посту. Слаб ж бо і нікчемен чоловік. Черв!

Самійло виліз з-під лави, вийшов надвір, ходив трохи сюди-туди, обляпав писок водою з діжки і вернувся до корчми. Слаб ж бо…

–  Герцелю! Герцелю! Враже іудейський!
– загукав у корчмі. З комірчини виліз корчмар-жидовин у лейбику і ярмулці.

–  Чого верещиш, ґою, ти ще свій патерностер не проказав, а вже пити хочеш. Чого тобі - горівчини, пива, чи, може, вина грецького?

–  Сотвори диво, як у Каннах Галілейських, перетвори цю водицю у вино, - Самійло зачерпнув ківшик води з дерев’яного відра на лаві.

–  Хай тобі ваш Ієшуа Назарей диво сотворяє задурно, а мені давай гроші!

–  Бий тебе кара єгипетська, - сказав гірко Самійло і дав Герцелеви цехін.
– Не будемо спокушати нашу плоть пивом і заморським вином, дай, жиде, штоф горілки, до нього тих огірків ніжинських, що вчора ми з паном ковалем і паном сніцером їли. А ще дай книш з маслом - голоден єсмь.

Штоф у Самійла спорожнився десь наполовину, коли в корчму зайшов запорожець.

–  Гершку!
– крикнув люто, - неси, що треба, спраглий з дороги!

Корчмар підніс запорожцеві чарку з дороги, а потім поклав на столі перед ним жбан пива, штофик синього шкла з горілкою, дав точену прегарну чарку на ніжці, а не такий тесаний гранчак, як Самійлови, поклав у полив’яній тарелі порізану ковбасу. Як на місто в стані облоги, це було нечуваною розкішшю.

–  Отче, - гукнув запорожець до Самійла після того, як одну за одною випив дві чарки горілки, - сідай біля мене, співати будемо!

Далі вже з розповіді корчмаря Герцеля можна було дізнатись, що спудей і запорожець всього випили п’ять штофів горілки і штирнадцять жбанів пива, вони спочатку співали тужливих пісень про татарський плін і Марусю Богуславку, потім - про Сагайдачного, потім ще пили, за тим вони плакали, обнявши один одного за шиї, потім поклали прегарну чарку на шинквас і стріляли в неї з пістолів, причому ніхто з них не поцілив, ще пили, нарешті взялися битись навкулачки, спудей розбив запорожцеві ніс, а запорожець гупнув філозофа в груди, той впав і донині до тями не приходить…

Я поклав його в коморі, панове, бо він не дихає, але серце б’ється ледь-ледь, тому не знати, чи живий, чи вже вмер, тож я поклав його на холодне, - якщо живий, то оклигає та й заплатить мені, ось у нього, будете свідками, панове, що я не вкрав, бо всі в Конотопі знають Герцеля за чесного чоловіка, у нього в капшуці вісімнадцять срібних цехінів, а якщо помер, то буде за що поховати, а на холодному аби не зачутнів…

…мандрівного дяка, спудея, що втік з Києво-Могилянської академії і опинився у Конотопі 1659 року, - розтлумачував Автовізієви Семен Черевичник, - ти побачиш на власні очі облогу Конотопа і ту ґрандіозну битву 28 червня, і відразу ж напишеш серію репортажів з місця подій для нашої газети.

–  Ні, - заперечив Автовізій, - спочатку я повернуся назад, а вже потім напишу, бо не маю ніякого бажання решту своїх молодих і зрілих років провести в малокультурному XVІІ столітті, де уявлення не мають про пиво в бляшанках і кулькові авторучки… Словом, повернете мене назад, сяду і напишу. Пити не буду… якийсь час! І ще - вимагаю ґарантії цілком надійного збереження ось цього, ось, - він сказав на себе, - звичного і не байдужого мені тіла.

Семен перезирнувся з паном Чортенком.

–  Згода!
– сказав Воланд. Він набрав номер на своєму мобільнику і промовив тихо: - Хай іде ієрофант Чорноконський.