Конотопська відьма

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кінців і запалю; чи звелиш усю конотопську дітвору – що ви, відьми, не любите – так за один день усіх до єдиного і потрощу… І то гаразд, та мені тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як мені сікуцію давали, так озьми його під арешт, буцім він або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши і зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, – бо він собі заможненький, – та щоб на тебе родичі його не гримали, так ти віддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…

– Благоє діло і мудроє рішеніє, пані Зубихо, єй! істинно! – так обізвавсь

пан Пістряк, сидячи собі на лавці край вікна. А Явдоха й каже:

– Бо йому, сироті, нігде узяти, тільки що спадками живитись, а Швандюру озьми і вижени із села, щоб його і дух не пах. От коли се мені зробиш, то і я тобі…

– Мурлу, няв, мурлу! – обізвавсь відьомський кіт, і Зубиха схаменулась та й каже:

– Е, ні, ще, ось слухай ще. Домашина ятрівка Хвенна Зозулиха… не можна мені біля її хати йти, так і доклада мені про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скрині, так вона мене злодійкою узива і усякі доклади доклада; так чи не можна її, підрізавши, теж з села вигнати?

– Та для чого не можна? Тільки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселішавши, що вже відьма стала до нього добріша.

– Отсе усе коли зробиш, то і я…

– Мурлу, мурлу! – замурликав вп’ять кіт, і Зубиха знов стала договорюватись і каже:

– Та ще от у чім пожаліюсь. Демко Сіроштан просвітку мені не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а він таки вб’є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…

– Та провчу ж, провчу, тітусю, так що до нових віників буде тямити; тільки зроби і моє діло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, і чого б то він не обіщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжівна за нього пішла.

– Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бігати хорунжівна Олена і ночі не спати, як і ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.

– Мурлу, няв, мурлу, няв!

– Добре ж, – казала Явдоха. – А іди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лівою ногою на пісок, щоб твій слід обізначивсь на піску.

От і вивела його з хати, і слід його зібрала у хусточку і зав’язала; а далі, вернувшись у хату, посадила на лаві край стола, а Ригоровичу звеліла каганцем світити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лівий ус, і стала волосся відділяти. Заколупне нігтем волос та й лічить: «Раз, два, три…» – так як відбере дев’ять волосів, та дев’ятий і рвоне зовсім… Пан сотник кричить, пан писар регочеться… Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кіт мурличе на усю хату… От так-то у бідного Микити Уласовича відьма вирвала дев’яте волосся з лівого уса і нарвала їх усіх аж восьмеро, достала шматок паперу і завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому і текли від скубіння, став питати відьму, що «коли, – каже, – зовсім поворожила, то вже я й піду?»

– Іди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди від хорунжівни присилу, щоб слав за рушниками.

Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб відьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побіг, сердешний, не дождавсь і свого писаря, бо той зостався ще у відьми і. щось довго з нею гомонів, і кіт з ними мурникав; а як виходив пан Пістряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:

– І се усе благонаміренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!

– Ідіть здорові! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним двері у хату, та й одізвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!..

– Мурлу, няв, мурррлу!

Тут зараз узявши, зняла з голови очіпок, сіду, як молоко, косу розпустила, узяла білу сорочку, та й наділа на себе, та ні пояса, ні плахти не підв’язала, так і стала по хаті

ходити та шептати усяке колдовство, та у всякім углі тричі спльовувала; далі узяла жлукто та й положила його серед хати і стала знов щось по-відьомськи бормотати; далі узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою і себе, і жлукто усередині… А кіт що є духу нявчить, а далі аж на ноги устав та потягнувсь і засвітив очима ще дужче, чим каганець у хаті палав… Тут Явдоха мерщій у жлукто і полізла… а як вилізла, так стала дівкою! Та й дівка ж немудра! І молода, і хороша, і чорнява, і ще, мабуть, красивіша від чернігівської протопопівни!

От як переродилась наша відьма, узяла жаб’ячої сметани та кобилячого сиру, головок від тарані і, поскладавши на тарілочку, поставила перед свого котуся і каже: «Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобі ласощів; не скучай без мене, поки я вернусь». А сама, доставши аж п’ять дійничок, погасила каганець і пішла з хати доїти, кого їй треба було.

Тільки таки що другий півень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату і впала, мов нежива. А як віддихнула і устала… та вп’ять стала старою бабою, як і була. Зараз кинулась до свого кота і розказує, мов чоловікові: «Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усіх коров, овечок, а се ще мені треба було щучого молока на одно діло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж і крикнув перший півень; та хоч він нам не страшний, та усе-таки треба було поспішати, щоб не заспівав другий; тогді б так на вулиці простяглась, як тепер тутечка…»

А кіт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйці, що вернулась.

От вона йому постановила ще усякого молока і сметани, і стала поратись, та дещо мішати, та варити на чаклування, аж ось і світ!.. А тут трохи погодя і прийшла до неї жінка, уся голова обв’язана, і йде і оха, і прийшла оха, і сіла і усе оха.

– А відкіля ти, молодице? – пита її Явдоха.

– Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаєте хутір, що на Сухій Балці, а зоветься Безверхий… ох!..

Явдоха моргнула на кота та й каже:

– Ні, не чула і зроду не була, і не знаю, хто там і живе… Ти ж чого до мене прийшла?

– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику мені роздуло… ох!« Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас іти… Зділайте милость, тітусю, робіть, що знаєте, тільки поможіть, щоб я сьогодні виспіла до панянки нашої хорунжівни Йосиповни Олени,» – та, сеє кажучи, і положила на стіл буханець, п’ятірко яєць і шага грошей.

Зубиха зараз і кинулась, положила долі ніж і звеліла молодиці стати на ньому босою ногою проти тієї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару і положила туди кусок страсної свічки та ладану, та клаптик тієї хустки, на чім становлять паску під свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нікуди більш не йшов, тільки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кіт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця… геп! і впала на долівку, мов нежива. Зубиха її відволодала і посадила на лавку та й каже:

– Не журися ж тепер: минеться, як на собаці присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував…

– Так і є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вічі і загляда; а на тій неділі узяв та рукою погладив мене по щоці та й сказав: «Що за 3 чорта гарна молодичка!» Я так і згоріла, та від того часу так мене і узяло…

Тут Явдоха і стала її розпитувати… об чім їй треба було… а далі і проводила з хати та й каже: «От тепер добре! Тепер усе знаю, що мені треба…»