Конотопська відьма

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

От як коржик спікся, вона й дала його з’їсти Олені за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим і горщок з зіллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нічого не жахалась, узяла другу частку сліду Уласовичевого та й всипала у кип’ячий горщик і стала мішати, а сама аж у піч мов улізла, та що є духу і кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев’ятьох, а з дев’ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п’ятирьох, а з п’ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжівна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собі дріма». Та й дмухнула на Олену, а та ні з сього ні з того

і стала собі дрімати.

Вп’ять вража баба стала горщик мішати і вп’ять кричить у комин тії ж речі: «Терлич, терлич! десятьох приклич…» – та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далі й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собі заснеть». Та вп’ять дмухнула на хорунжівну, а вона, сердешна, так і заснула… Стала бабуся утрете мішати зілля і вже що є духу у трубу кричить на терлич; і як довела до одного, так аж запищала від натуги, кричачи зо всієї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжівну дмухнула і говорить: «А хто спить та сопе, так нехай і захропе». А від сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропіла на всю хату… А тут щось із сіней у хатні двері – геп! та й стогне, і щось мурниче, – і охка… Побачим опісля, що то там було…

VIII

Смутний і невеселий стояв, руки заложивши, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному містечку Конотопі, на вулиці, біля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на переліку, що чи не втік котрий козак часом, бува. Стоїть він, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов віл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стіною стоїть, шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дітвора, що тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки і ждуть, що з ними будуть робити і який приказ буде, та промеж себе дещо і базікають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто ріжок з кабакою, – та нюхають, та чхають, а хто люльку – та, тут її розпаливши, і смокче.

Пан Забрьоха сього нічого не вважа, і не бачить, і не чує, що край його діється. Йому здається, що він і досі слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотні Прокіп Ригорович Пістряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський міх, та пита писаря:

– Зділай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи мені словами, що ти там у лепорті читав? Ти знаєш, що я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився і «вірую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти мені не читай, а розкажи, що отеє, за лепорт приніс козак з Чернігова? Адже ми послали лепорт, що у поход не підемо, хоч нехай кіл на голові тешуть; нам ніколи, друге діло зайшло; так чого ще вони пащекують?

– Уся спирра черніговська безумію удадеся! – став казати, прокашлявшись, пан Пістряк, – возписують предписаніє і лають вас, пане сотнику, і мене – гм, гм! – возсозивають – прощайте у сім слові – дурнями, занеже ми возгнущалися їх повеліванієм і не направихом стопи наша до Чернігова.

– Догадавсь, хоч через дееяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернігова?

– Не іначе, як обаче! – сказав Ригорович, моргнувши усом.

– Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс! – Та, зложивши дулі, і став крутити. Крутив-крутив та на Чернігов і посила, та усе прицмокує. А далі як крикне: – Не піду; я їм послав через кривого лепорт, що нам ніколи.

А пан Пістряк і каже:

– Та наш кривий іще не сотворив дошкандибанія І до половини путі. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізидемо, дондеже не получимо отвітствованія на наше сомнительство.

– Так-таки, Ригоровичу, не підемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не підемо та й не підемо. Ну, хлопці! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим світ з косами косити мені. А ходім, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька наліпила мудрих вареників та спрягла яєшню… Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, біда! – став пан Уласович не своїм голосом пробі кричати та за боки хвататись…

Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж він… шелесть… піднявся догори і полетів, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу…

Що ж то ужахнулися усі люди у славному сотенному містечку Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та піднявсь під самісінькі небеса і без крил, та летить, як тая птиця! І жінки, і мужики, і мала дітвора, та що то! і старі повиповзали з хат дивитись на таку прояву, і усі ж то позадирали голови і дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попід небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употів, ніби у гарячій бані, і летить, і кричить, і де заздрить на землі чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люди плюють, жахаються; жінки голосять з переляку, а малим дітям не одному довелося переполох виливати. А то ж і не страшно?..

Прокіп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піймати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедію… Та як і не дивуватись, бачачи, що чоловік о своїм умі ні з того ні з сього полетів, як птах. І коли б се опівночі, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тільки що зайшло…

Стара Льозниха ледве від старості та від недуги вийшла на подвір’я і, дивлячись на козаків, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: «Слава тобі, господи, що я не козак! Не здужаю і через хату перейти, а то б треба бігати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!» – та й задивилась на них, а далі… зирк! Летить понад нею щось таке страшне… Розгледівши, потюпала до козаків і стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже він у вирій полетів. «Я, – каже, – сама бачила: летить, мов ворони, тільки що не крака, а знай пити просить…»

Пан писар і козаки – нічого робить – порозіходились і порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетів, мов ворона… І усі ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: «Жди ж добра, коли і начальство наше обвідьмилось!» А Прокіп Ригорович зна, де раки зимуються! Він хоч і перелякавсь, та не забув ні про вареники, ні про яєшню, ні про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже і не згадували.

А наш пар сотник летів, сердешний, летів від самого Конотопа і не зна, де він опиниться і що з ним буде, аж гульк – хутір, і він чує, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядає, придивляється – аж се хутір Безверхий, що на Сухій Балці… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двір, де вже він не раз був… От як улетів у двір та до хорунжівниної хати, та у сіни, та прямісінько у хатні двері, що зачинені і ізсередини защепнуті були, геп! мов довбнею, та тут і простягнувсь, як колода, і не дише, і не ворушиться…

Отсе-то гепнуло у хатні двері, де чаклувала над хорунжівною конотопська відьма Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз і обізвалась до нього:

– Не стогни дуже і не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. – Відщепнула йому двері, кличе його, кличе; аж нема гласу, ні послущанія; лежить наш пан сотник, мов одубів. Нічого Явдосі робити, поволокла його самотужки у хату, і як переволокла на друге місце, він і застогнав, і очима луп! і не пізнає, де він се опинивсь? Розглядаючи усюди, пізнав Зубиху, зараз, стогнучи, і почав коренити батька і матір її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тільки знай своє товче: – Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двірню. Що ж будеш діяти: злякавсь, злякавсь, нігде дітись. Ніколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. – Та й піднесла йому під ніс тертого хріну. Він як нюхнув, та й чхнув аж тричі, а далі став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далі злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тії води напитись. Він за один ковток чималий водянчик так і висушив та й каже: