Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Розділ XXIII
ТОМАС ОДРУЖЕНИЙ
Отомі обернулася і вийшла. Золототкана завіса опустилася за нею. Я приліг на своє ложе і вмить заснув.
Того дня я був такий слабкий і відчував себе настільки змученим і виснаженим, що майже нічого не бачив і не розумів. Лише пізніше мені вдалося пригадати все, про що розказано вище.
Мабуть, я проспав багато годин підряд, бо знову розплющив очі вже пізно вночі. Настала ніч, але в кімнаті, як і раніше було світло. Крізь заґратовані віконні отвори зовні проникали криваві відблиски пожеж і безладний гул битви.
Одне з вікон було
Відірвавшись від вікна, я опустився на ложе і поринув у роздуми. Мною знову оволоділи сумніви. Що робити? Покинути Отомі і при першій нагоді тікати до іспанців? Але там на мене чекає невідворотна смерть від руки де Гарсіа. Залишитися серед ацтеків, якщо вони дадуть мені притулок? Але тоді доведеться стати чоловіком Отомі. Був ще третій вихід — залишитися з ацтеками і не одружуватися, пожертвувавши всім, навіть честю. Одне було ясно: якщо я візьму Отомі за дружину, мені доведеться назавжди забути про Англію і про свою наречену. Ангел або герой знайшли б вихід з цього становища, але — на жаль! — я був найзвичайнісінькою людиною з усіма людськими слабкостями. Отомі здавалася мені найпрекраснішою і найніжнішою, і вона була зі мною поряд.
Так я сидів на своєму ложі і розмірковував, коли завіса на дверях розсунулася і до кімнати увійшов чоловік із смолоскипом в руках. Це був Куаутемок. Нічна сутичка закінчилася, залишивши після себе тільки згарища, і він зайшов сюди просто з поля бою. Пера з його шолома були зірвані, золотий панцир порубаний іспанськими мечами, стріляна рана на шиї кровоточила.
— Привіт тобі, теулю, — промовив він. — От уже не думав застати тебе цієї ночі живим! Я сам ледве вцілів. Утім, зараз у всьому Теночтітлані діється таке, про що раніше ніхто навіть не міг і подумати. Але не будемо гаяти часу. Я прийшов, щоб відвести тебе на раду старійшин.
— Що зі мною зроблять? — запитав я. — Невже знову потягнуть на жертовний камінь?
— Ні, цього можеш не боятися. А що там вирішать, я й сам не знаю. Через годину ти або помреш, або піднесешся, якщо тільки це можливе в ці дні наруги і ганьби. Отомі добре постаралася. Вона говорить, що вже замовила за тебе слівце вождям і радникам. Якщо у тебе є серце, ти маєш бути їй вдячний. Рідкісні жінки уміють так любити! Ходімо, друже, смолоскип вже догоряє.
Я встав і пішов за Куаутемоком до великого залу, обшитого кедровими панелями, де ще вранці всі поклонялися мені, як богу. Зараз я вже був не богом, а просто полоненим, доля якого поки що не вирішена.
На помості, де я недавно стояв у своєму божественному вбранні, зібралися півколом вожді і радники, котрі ще залишилися живими. Вони зібралися цієї ночі зовсім не для того, щоб вирішити мою долю, — для них це була третьорядна справа, — а для того, щоб порадитися, як вигнати іспанців, поки вони не поруйнували до решти Теночтітлан.
У центрі півкола сидів чоловік у військовому обладунку. Я упізнав Куїтлауака, який після смерті Монтесуми повинен був стати імператором. Коли я ввійшов, він похмуро зиркнув на мене і процідив крізь зуби:
— Кого це ти привів, Куаутемоку? А, це теуль, який був богом Тескатліпокою і сьогодні врятувався від жертвопринесення. Слухайте, вожді! Що робити з цією людиною? Чи законно буде знову відвести його на вівтар?
— Ні, — озвався жрець. — На жаль, це проти звичаю, високородний принце! Він уже лежав на жертовному камені, навіть був поранений священним ножем, але бог відкинув його у фатальну годину. Убийте його, якщо хочете, але тільки не на вівтарі.
— То як ми вирішимо? — знову запитав Куїтлауак. — Він теуль по крові, а значить — наш ворог! Головне, щоб він не міг пробратися до цих білих дияволів і розповісти їм про наші втрати. Чи не краще покінчити з ним?
Дехто закивав головою, але решта залишилися безмовними. Тоді піднявся Куаутемок і заговорив:
— Пробач мені, благородний батьку, але я гадаю, що треба було б зберегти життя цьому полоненому. Я його добре знаю. Він хоробрий і чесний, а окрім того, він теуль тільки наполовину. У ньому тече кров іншого білого племені, яке ненавидить теулів так само, як і ми. Нарешті, він знає їхні звичаї, знає, як вони б’ються, а нам цих знань бракує, і упевнений, він зможе доброю порадою допомогти нам.
— Радив вовк оленю — залишилися самі роги, — холодно озвався Куїтлауак. — Хто поручиться, що цей чужоземець не зрадить нас, якщо ми йому довіримося?
— Я поручуся своїм життям, — відповів Куаутемок.
— Твоє життя, племіннику, надто велика застава у такій грі. Усі люди білого племені брехуни. Навіть якщо він сам дасть слово, воно мало чого варте. Я гадаю, краще його прикінчити та й квит.
— Ця людина, — знову заговорив Куаутемок, — чоловік Отомі, принцеси народу отомі, дочки Монтесуми і твоєї племінниці. Вона любить його так, що зважилася б померти разом із ним на жертовному камені. І я упевнений, вона теж поручиться за нього. Дозволь її покликати, хай скаже сама.
— Як хочеш, племіннику. Закохана жінка сліпа, і він, звичайно, вже встиг забити їй баки. Але нехай вирішує рада. Чи будемо ми слухати принцесу Отомі?
Більшість, — це були ті, кого Отомі встигла схилити на свій бік, — відповіли ствердно, і по неї послали.
Вона увійшла до залу в своєму царственому наряді, дуже бліда, але зовні спокійна, і схилилася у поклоні перед радою старійшин.
— Ми хочемо запитати тебе, принцесо, — звернувся до неї Куїтлауак, — що робити з цим теулем? Убити його чи зробити одним із нас, якщо тільки він присягне? Тут принц Куаутемок ручався за нього і казав, що ти теж поручишся. Але жінка може це зробити лише в один спосіб — якщо візьме за чоловіка того, за кого ручається. Чи згодна ти стати його дружиною за звичаєм нашої країни і пов’язати своє життя з його життям?
— Згодна, — спокійно відповіла Отомі, — якщо він згодиться.
— Та чи не велика честь для цього білого собаки? — розлютився Куїтлауак. — Схаменися, племіннице! Ти принцеса народу отомі і одна з дочок нашого імператора. Твоє життя надто цінне, щоб довіряти його чужоземцю. Бо знай, Отомі, якщо він нас зрадить, навіть твій знатний рід не врятує тебе від смерті!
Куїтлауак похмуро глянув у мій бік:
— Ну що ж, кажи тепер ти, теулю, тільки швидше!