Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Гримнула гармата, обсипавши нас градом картечі, і при спалахові пострілів ми побачили, що іспанці перекидають через канал переносний міст. Ми кинулися на ворога. Все змішалося. Кожен бився тепер сам за себе.
Перший натиск іспанців розшпурляв нас із Куаутемоком, як вихор осіннє листя, і хоча обидва ми уціліли, цієї ночі нам більше не вдалося зустрітися.
Як розповісти про все, що сталося тієї ночі? Я цього зробити не зможу, бо сам бачив не все. Знаю тільки, що протягом двох годин я бився як одержимий.
Ворогам вдалося подолати перший канал, але
Здавалося, всі дияволи зірвалися з ланцюга і розбушувалися на цій вузенькій смужці землі. Грім гармат, мушкетів і аркебузів, передсмертні зойки і крики жаху, заклики іспанських солдатів і бойові погуки ацтеків, іржання поранених коней, плач жінок, свист дротиків, дзижчання стріл і глухий шум ударів — все змішалося в дику, божевільну какофонію. Немов очманіла отара, довга колона іспанців з ревом кидалася вусібіч. Дехто падав з греблі в озеро, і тут у воді їх або вбивали, або затягували в човни, щоб принести в жертву, інші тонули самі, але найбільше іспанців було затоптано в болото і загинуло під час переходу каналів.
Сотні ацтеків теж полягли в цьому бою, і переважно від рук своїх одноплемінників, які розсипали в темряві стріли, не знаючи, в чиї груди вони встромляться.
Я бився разом з невеликим загоном воїнів, що скупчилися довкола мене, до самого світанку, коли перше проміння, нарешті, осяяло страхітливу картину бою. Іспанці і їхні союзники перебралися через другий канал, завалений трупами їхніх соратників, гарматами, залишками спорядження і скринями зі скарбами. Тепер битва на греблі кипіла вже по той бік каналу. Але частина іспанців і тласкаланців ще пробивалася через другий міст; на них то я й напав зі своїми воїнами.
Я кинувся в самісіньке вировисько бою. Раптом переді мною промайнуло обличчя де Гарсіа. Я скрикнув, і він упізнав мене, озирнувшись на мій голос. З прокляттям обрушив він свій важкий меч мені на голову, але клинок відколов тільки тріски з дерев’яного шолома і лише поранив мене. Але, падаючи, я завдав де Гарсіа удару просто в груди своєю бойовою палицею і теж збив його з ніг. Оглушений і засліплений ударом, я поповзом пробирався до нього крізь тисняву. Я нічого не бачив, окрім його блискучого панцира, заляпаного тванню. Вчепившись у горло ненависного ворога, я підтяг його до краю греблі, і ми разом скотилися в озеро. Тут біля самої греблі було неглибоко. Все тіло його було під водою, але голова лежала на виступі греблі. Палицю свою я загубив, і єдине, що мені лишалося, це занурити його з головою у воду, поки він не захлинеться.
— Попався, де Гарсіа! — крикнув я іспанською, здавивши його шию щосили.
— Відпусти мене ради Бога! — прохрипів з води грубий голос. — Бовдуре, ти сприйняв мене за індіанського пса!
Із подивом втупився я у свого ворога. Я схопив де Гарсіа, але голос був не його і обличчя не його. Переді мною був звичайний іспанський солдат, що загрубів у походах.
— Хто ти? — запитав я, ослаблюючи хватку. — Куди подівся де Гарсіа, — ви його називаєте Сарседою?
— Сарседа? Звідки я знаю! Хвилину тому він валявся носом догори на греблі. Цей дурень підкотився мені під ноги, і я впав. Відпусти, кажу тобі! Хіба нині час зводити особисті порахунки? Я твій соратник Берналь Діас. Мати Божа! А ти хто? Ацтек, що говорить іспанською??
— Я не ацтек, — відповів я. — Я англієць і б’юся за ацтеків тільки для того, щоб убити цього Сарседу, як ви його називаєте. Але до тебе у мене немає ворожнечі. Вставай, Берналю Діасе, і рятуйся, якщо можеш. Ні, твій меч я залишу собі.
— Англієць, іспанець, ацтек чи сам диявол, — пробурчав Діас, вибираючись із твані, — хто б ти не був, ти славний хлопець, і присягаюся, якщо я сьогодні уцілію і коли-небудь випадково схоплю за горлянку тебе, я згадаю твою добрість. Прощавай!
Він видерся укосом греблі і пірнув у потік відступаючих. Я хотів поспішити за ним, щоб відшукати де Гарсіа, який знову уникнув розплати, але сили мене полишили. Рана була дуже глибока. Спливаючи кров’ю, я сидів у воді доти, поки не підійшов човен і мене не відпровадили до Отомі. їй довелося доглядати за мною упродовж десяти днів, перш ніж я знову зміг стати на ноги.
Отака була моя участь у “Ночі печалі”, як згодом назвали цю ніч в історичних іспанських хроніках. На жаль, наша перемога нічого не дала, хоча тоді полягло понад п’ятсот іспанців і тисячу їхніх союзників. Ацтеки не мали ніякого уявлення ні про військове мистецтво, ні про дисципліну і не зуміли скористатися своєю перевагою. Замість того щоб переслідувати іспанців і знищити їх усіх до останнього, вони кинулися виловлювати з озера вцілілих теулів для своїх жертвопринесень.
Ця ніч помсти принесла Отомі багато горя. Двоє її братів, синів Монтесуми, яких іспанці захопили як заручників, загинули під час відступу.
Що ж до Гарсіа, то я так і не дізнався, уцілів він тоді чи ні.
Розділ XXV
СКАРБИ МОНТЕСУМИ
Поки я приходив до тями і оклигував, Куїтлауак був коронований імператором замість свого померлого брата Монтесуми. Мене прикували до ложа дві рани: одна від меча де Гарсіа, а друга від жертовного ножа жерця. Ця рана не встигла загоїтися; під час лютого бою в “Ніч печалі” вона знову почала сильно кровоточити. Довгі роки вона спричиняла мені чимало клопотів, і навіть зараз я її відчуваю з наближенням осені.
Отомі дбайливо доглядала мене. Дивна річ — серце жінки! Оскільки я не загинув і навіть прославився в бою, вона наче забула про горе, що спіткало її, про смерть батька і братів, і захоплено розповідала мені про пишну церемонію коронації.
Ацтеки справді аж шаленіли від радості. Нарешті теулі пішли! Всі вдавали, що забули про загибель тисяч воїнів і найзнатніших людей, окрасу нації, і, здавалося, зовсім не думали про майбутнє. Від вулиці до вулиці хлопці і дівчата у вінках голосно викрикували: