Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
“А чи чував ти коли-небудь про Сулейманові гори? Це отам, на північний захід від землі Машукулумбве [18] ?”
Що я міг про це чути, жовторотий?
“Так от, — сказав він, — саме там і залягають копальні, що належали царю Соломону! Та слухай сюди, я кажу про його алмазні копальні!”
“Звідки ти це знаєш?” — ошелешено спитав я.
“Звідки? А що таке “Сулейман”, як не перекручене слово “Соломон” [19] ?. Окрім того, одна стара ізанузі [20] в Землі Маніка мені якось про це прохопилася. Вона повідала, що мешканці цього нагір’я — то гілка племені зулусів [21] і говорили вони зулуським наріччям, але ці люди були вродливіші і вищі на зріст, аніж зулуси. З-поміж них траплялися чарівники, які навчилися цієї премудрості у
18
Машукулумбве— область у Південній Африці.
19
Сулейман— арабською “Соломон”. — Прим. англ. видавця.
20
Ізанузі— знахарка.
21
Зулуси— негритянське плем’я в південно-східній Африці, що досягло великої могутності на початку XIX століття.
Правду кажучи, тоді ця історія здалася мені настільки ж захопливою, як і малоймовірною, адже алмазні розсипи тоді ще не були відкриті. А бідолашний Іванс невдовзі, як я вже згадував, загинув. Упродовж двадцяти років та давня розповідь поринула у непам’ять. А двадцять років, панове, це неабиякий термін, бо полювання на слонів — то річ украй небезпечна, і рідко кому вдається прожити стільки часу, — так от, десь двадцять років потому я знов почув уже дещо конкретніше про гори Сулеймана і про країну потойбіч гір. Я був у місцині, краалі [22] Ситанді, за межами Землі Маніка. Лихе це місце: їсти нічого, бо дичина майже не трапляється. Мене напосіла лихоманка, і почувався я украй кепсько. Якось туди прибув португалець зі слугою-метисом. Треба сказати, що зазвичай португальці з Делагоа [23] гірші за диявола, вони жиріють на крові і стражданнях своїх рабів.
22
Крааль— у Південній Африці — поселення із вуликоподібних хатин, оточених спільною огорожею.
23
Делагоа— порт і затока на південно-східному узбережжі Африки.
Але цей чоловік різко відрізнявся від тих, що їх мені доводилось бачити раніше. Уявіть собі іспанця, як ото їх описують в романах — чемний, високий, худорлявий, темноокий, із в’юнкими сивими вусами. Ми побалакали, бо він трохи володів ламаною англійською, а я дещо розумів португальською. Він назвався Хозе Сильвестром і сказав, що у нього є ділянка землі поблизу затоки Делагоа. Наступного дня він уже лаштувався в дорогу зі своїм служкою і попрощався зі мною, знявши капелюха вишуканим старомодним жестом.
“До побачення, сеньйоре, — сказав він. — Якщо нам випаде колись зустрітися знов, я буду вже найбагатшою людиною в світі і тоді не забуду про вас!”
Це мене трохи розвеселило, хоч я був ще надто слабкий, щоб сміятися. Видно було, що вони подалися на захід, туди, де неозора пустеля, я ще подумав: чи не божевільний він? Бо що там можна знайти?
Минув тиждень, я одужав. Якось увечері я сидів перед маленьким наметом і обгризав останню кісточку мізерної пташини, купленої у тубільця за шматок тканини, що коштувала двадцяти таких птахів. Я дивився на розпечене червоне сонце, яке тонуло в безкраїй пустелі, і раптом на схилі пагорба навпроти мене на відстані десь трьохсот ярдів помітив людину. Судячи з одягу — європейця. Спочатку він повз рачки, потім ледве підвівся і, шпортаючись, здолав кілька кроків. Потім знову впав і поповз далі. Укмітивши, що із незнайомцем щось негаразд, я послав на допомогу одного з мисливців. Невдовзі його привели, і виявилося, що це — як ви гадаєте, хто?
— Невже Хозе Сильвестр? — вигукнув капітан Гуд.
— Авжеж, Хозе Сильвестр, але що з ним сталося! Скелет, обтягнутий шкірою, обличчя жовтісіньке, як лимон від лихоманки, і стражденні, глибоко запалі темні очі. Який же він був худий! Кістки різко випирали під жовтою шкірою, схожою на пергамент, кучмате волосся поспіль сиве.
“Води, заради Бога, води!” — прохрипів він, ледь розтуливши потріскані і чорні губи.
Я дав йому води, в яку додав кілька крапель молока, і він спрагло осушив не менше за дві кварти [24] одним духом. Більше я побоявся йому давати. Бідолаху почало трусити, він впав і почав марити про гори Сулеймана, про алмази і пустелю. Я переніс його до свого намету і намагався якомога полегшити його страждання. Та що я міг удіяти? Схоже, він уже дихав на ладан. Десь опівночі він трохи задрімав. Я й собі ліг відпочити. А коли вдосвіта прокинувся, то в сутінках побачив химерну кощаву постать. Він сидів і пильно дивився у бік пустелі. Раптом вранішній промінь упав на широку рівнину перед нами і осяяв далекі верхів’я Сулейманових гір за сотні миль звідси.
24
Кварта— 1,14 літра.
“Ось вона! — вигукнув умираючий португальською, простягши довгу, худу руку у напрямку найвищої. — Але мені вже нізащо не дійти до неї, ніколи! І ніхто ніколи туди не добереться! — Він згорьовано замовк, здавалося, щось обмірковуючи. Якась іскра сяйнула в очах. — Друже, — озирнувся він до мене, — ви ще тут? У мене темніє в очах”.
“Так, — озвався я. — Ляжте краще і відпочиньте”.
“Відпочиньте! — відлунив він. — У мене для відпочинку — ціла вічність. Я вмираю! Ви були щиросерді до мене. Тож… є в мене дещо для вас. Може, ви дістанетеся туди, якщо здолаєте подорож по пустелі, яка згубила і мене, і мого бідного слугу”.
Він вийняв з-за пазухи щось схоже на кисет для тютюну зі шкури антилопи, міцно зав’язаний шкіряним паском, який тут називають “римпи”. Вмираючий спробував розв’язати його, але не зміг. “Розв’яжіть це”, — попрохав він. Я вийняв клапоть якоїсь пожовклої полотнини, на ній проступали іржаві букви [25] . Всередині був паперовий згорток.
Голос шелестів ледь чутно, сили його вочевидь слабшали:
— На папері написане те ж саме, що і на клаптеві матерії. Я витратив чимало років, щоб усе це розшифрувати. Слухайте! Мій предок, політичний вигнанець із Лісабона, був одним з-поміж європейців, які вперше висадилися на цих берегах. Він надряпав цей документ, вмираючи серед гір, де ніколи не ступала нога білої людини. Його звали Хозе да Сильвестра, і жив він триста років тому. Раб, який чекав його по цей бік гір, знайшов його труп і приніс згорток додому, в Делагоа. Відтоді реліквія зберігалася в сім’ї, але ніхто не намагався її прочитати, поки доля не усміхнулася мені. Це коштувало мені життя, але, може, комусь поталанить завдяки їй досягти успіху і стати найбагатшою людиною в світі! Так, так, найбагатшою у світі! Благаю, нехай цей папір не потрапить у чужі руки, відправляйтеся туди самі!
25
Див. карту на початку книги.
Потім він знову почав марити, за якусь годину все було скінчено.
Нехай Бог впокоїть його душу, він помер, і я викопав глибоку могилу і поклав зверху великі валуни, отож шакалам там не буде поживи. А потім виїхав звідти.
— А що ж документ? — прохопився нетерпляче сер Генрі.
— Так, так, що ж було в цьому документі? — додав капітан Гуд.
— Гаразд, панове, якщо хочете, розповім вам і це. Іще нічиї очі його не бачили, а п’яний старий португальський торговець, який переклав мені цей документ, забув його зміст уже наступного ранку. Оригінал у мене вдома, у Дурбані, разом із перекладом бідолашного дона Хозе, але у мене в записнику є англійський переклад і копія карти, якщо це взагалі можна назвати картою. Ось вони. Отже, слухайте:
“ Я, Хозе да Сильвестра, вмираючи з голоду в маленькій печері, де немає снігу, на північному схилі вершини найближчої на південь гори, однієї з двох, які я назвав Грудьми Цариці Савської, пишу це власною кров’ю в рік 1590-й, уламком кістки на клаптику мого одягу. Якщо мій раб знайде цю записку, коли він прийде сюди, і принесе її в Делагоа, нехай мій друг (ім’я нерозбірливе) перекаже королю зміст написаного, щоб той міг послати сюди загін. Якщо вони здолають пустелю і гори і зможуть перемогти войовничих кукуанів і їх диявольське чаклунство (для цього слід узяти з собою багато церковнослужителів), то його величність стане найбагатшим королем з часів Соломона. Я бачив на власні очі силу-силенну алмазів у скарбниці Соломона, за Білою Смертю, але через віроломство Гагули, котра полює за чаклунами, я нічого не зміг винести і ледве не наклав головою. Хай той, хто відважиться іти цим шляхом, вказаним на карті, простує сніговими схилами на Грудях Цариці Савської, аж доки не дійде до верхів’я. На північному схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном, звідки три дні шляху до королівських володінь. Хай він уб’є Гагулу. Моліться за мою душу. Прощавайте. Хозе да Сильвестра”.
Я закінчив читати документ і показав копію карти, накресленої немічною рукою старого португальця — його власною кров’ю замість чорнила. Запала глибока мовчанка. Мої слухачі були вражені.
— Так, — нарешті спромігся на слово капітан Гуд, — я двічі об’їхав навколо світу і де тільки не бував, але щоб мені гойдатися на реї, якщо мої вуха чували колись щось подібне!
— Атож, це дивовижна історія, містере Квотермейне, — схвильовано додав сер Генрі. — Сподіваюся, ви не жартуєте? Я знаю, що новачків іноді розігрують подібним чином.