Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Я пам’ятаю, — сказав я. — Що ж тобі від мене треба?
— Ось що, Макумазане (так звуть мене кафри; в перекладі це означає “людина, що встає опівночі”. А простіше — це людина, яка завжди напоготові). Я чув, що ти збираєшся в довгу мандрівку далеко на північ із білими вождями, що припливли через велику воду. Чи правда це?
— Так, правда.
— Я чув, що ви підете аж до річки Луганги, яка знаходиться на відстані одного місяця шляху від землі Маника. Це теж правда, Макумазане?
— Навіщо тобі знати, куди ми йдемо? Що тобі до того? — відповів я підозріло, оскільки мету нашої подорожі ми вирішили берегти в глибокій таємниці.
— О, білі
Мене вразили тон і його манера розмовляти. Він тримався з надзвичайною гідністю, в ньому відчувалася якась внутрішня шляхетність. Особливо мене здивували його слова: “О, білі люди”, замість звичного звертання до білих: “О, інкоозі” — тобто вожді.
— Ти забуваєшся! — увірвав я різко. — Думай, перш ніж звертатися з розмовою до білих людей. Хто ти такий і де твій крааль? Відповідай, щоб ми знали, з ким маємо справу.
— Моє ім’я Амбопа. Я належу до зулуського племені, але насправді я не зулус. Житла мого племені знаходяться далеко на півночі. Мій народ залишився там, коли інші зулуси спустилися сюди. Це було тисячу років тому, задовго до царя Чака, котрий правив Країною Зулусів. У мене немає крааля. Я поневіряюся багато років. Я прийшов в Країну Зулусів з півночі, коли був ще дитиною. Потім служив королю Кечвайо [37] в Нкомабакозійському полку. З Країни Зулусів я утік у Наталь, бо хотів побачити, як живуть білі люди. Потім воював проти Кечвайо. Відтоді живу і працюю в Наталі. Мені тут усе набридло, я хочу знову йти на північ. Тут мені не місце. Грошей від вас мені не треба. Я людина хоробра і стану вам у пригоді. Я відпрацюю їжу, яку з’їм, і заслужу своє місце біля багаття. Я все сказав.
37
Кечвайо— король зулусів, що жив у другій половині XIX століття.
Я був неабияк спантеличений проханням цього чоловіка. З його щирої поведінки і розмови відчувалося, що в основному він говорить правду. Але цей тубілець так відрізнявся від звичайних зулусів і його пропозиція йти з нами без будь-якої винагороди була така дивна, що не могла не викликати у мене підозри. Затрудняючись відповісти, я переклав серу Генрі та Гуду нашу розмову і запитав їхньої поради. Замість відповіді сер Генрі попрохав мене передати Амбопі, щоб той підвівся. Скинувши з себе довгий військовий плащ, зулус випростався на рівні та постав перед нами без усякого одягу, якщо не рахувати пов’язки на стегнах і намиста з левових кісток. Він був прекрасний. Я ніколи в житті не бачив такого вродливого тубільця. Він був на зріст шість футів і три дюйми, широкоплечий і дивовижно пропорційної будови. При вечірньому освітленні шкіра його була трохи темнішою од смаглявої, тільки численні сліди від нанесених ассегаями [38] ран виділялися на його тілі темними рубцями. Сер Генрі підійшов до нього і пильно подивився на його горде, красиве обличчя.
38
Ассегай— метальний дротик.
— Яка прекрасна пара! — прошепотів Гуд, нахиляючись до мене. — Погляньте-но, адже вони зовсім однакові на зріст.
— Ви мені до вподоби, містере Амбопа, — сказав англійською сер Генрі, звертаючись до зулуса, — і я беру вас до себе в служіння.
Очевидячки, Амбопа зрозумів його, бо він відповів зулуською: “добре” і, поглянувши на могутню постать білої людини, додав:
— Ми справжні мужчини — ти і я.
Розділ IV
ПОЛЮВАННЯ НА СЛОНІВ
Я не збираюся детально розповідати про всі події, що відбулися протягом нашої тривалої подорожі до крааля Ситанді, який знаходиться на відстані більше тисячі миль від Дурбана, біля злиття річок Луканги і Калюкве. Останні триста миль чи близько того нам довелося пройти пішки, оскільки нам часто траплялися жахливі мухи цеце, укус яких смертельний для всіх тварин, за винятком ослів.
Ми полишили Дурбан у кінці січня, і минав уже другий тиждень травня, коли ми отаборилися біля крааля Ситанді, В дорозі нам випало багато різноманітних пригод, але оскільки подібні пригоди трапляються з кожним африканським мисливцем, то, щоб не зробити мою оповідь нудною, я не буду їх згадувати тут, окрім одної, про яку розповім детальніше.
У Айнайті — кінцевому торговельному пункті Землі Матабеле, якою править король Лобензула (до речі, жахливий негідник), — нам довелося, на превеликий жаль, розпрощатися з нашим зручним фургоном. У нашій чудовій запряжці з двадцяти волів, придбаних у Дурбані, залишилося тільки дванадцятеро. Один загинув від укусу кобри, троє здохли від виснаження і спраги, один заблукав і щез, а ще троє загинули, наївшись отруйних рослин із сімейства тюльпанових. Від цього ж захворіли ще п’ятеро, але нам вдалося їх вилікувати відваром із тюльпанового листя. Це дуже сильна протиотрута, якщо вжити її своєчасно. Фургон і волів ми переклали на плечі Гози і Тома, цілком надійних хлопців, попросивши поважного шотландського місіонера, який жив в цих диких місцях, наглядати за нашим майном. Потім у супроводі Амбопи, Хіви, Вентфогеля і півдюжини носильників-кафрів ми відправилися пішки на здійснення нашого божевільного задуму.
Пам’ятаю, що в дорозі ми всі були не дуже говіркі. Ймовірно, кожен думав про те, чи доведеться йому знов побачити цей фургон. Що ж до мене — я абсолютно на це не розраховував. Якийсь час ми йшли мовчки. Раптом Амбопа, який ішов попереду, заспівав зулуську пісню про те, як кілька сміливців, котрим набридла одноманітність повсякденного життя і звичні речі, подалися в безкраю пустелю, щоб знайти там щось нове або померти, і раптом — о чудо! — коли вони зайшли далеко у глиб пустелі, вони побачили, що це зовсім не пустеля, а красива місцевість, де багато юних дівчат і добірної худоби, сила-силенна дичини і безліч ворогів, щоб їх долати.
Ми розвеселилися і сприйняли це за добру ознаку. Амбопа був веселий хлопець. Правда, іноді він впадав у похмурий настрій, але рідко, а загалом у нього була дивовижна здатність надихати людей бадьорістю, причому він ніколи не втрачав почуття власної гідності. Усі ми дуже полюбили його.
Дозволю собі розповісти про одну подію, бо я страх як люблю правдиві мисливські розповіді.
Через два тижні шляху ми натрапили на чудову місцину. Ґрунт тут був вологий. В ущелинах між високими пагорбами ріс густий колючий чагарник айдоро (як називають його тубільці), а подекуди — колючий чагарник “wacht-een-beche” (“зажди трохи”). Там також росло багато прекрасних дерев мачабель, щедро обвішаних освіжаючими жовтими плодами, усередині яких — великі кісточки. Плоди цього дерева є улюбленими ласощами слонів, про присутність яких в цій місцевості свідчили численні сліди їхніх ніг, а також те, що повсюдно траплялися зламані й навіть вирвані з корінням дерева: коли слон їсть, він усе навколо руйнує.
Якось увечері, після тривалого денного переходу, ми вийшли до підніжжя пагорба. Перед очима відкрилася дивовижно красива місцина: зелені чагарі, висохле русло річки, в якому подекуди зблискували невеликі озерця із прозорою як кришталь водою, а навкруги — численні сліди копит диких тварин. Рівнина перед пагорбом була схожа на парк; подекуди купками росли мімози з пласкими верхівками, а серед них — дерева мачабель із блискучим листям. Навколо — ціле море густих чагарів без жодної стежки. Щойно ми вийшли до сухого русла річки, аж тут мимо пропливло своєю дивною ходою стадо високих жирафів, піднявши догори хвости і відбиваючи копитами дріб, наче кастаньєтами. Коли вони були на відстані близько трьохсот ярдів, тобто фактично недосяжні для вогнепальної зброї, Гуд, який ішов попереду, не зміг втриматися від спокуси. Він підвів свою рушницю, заряджену розривною кулею крупного калібру, і вистрілив у молоду самку, що бігла останньою. Неймовірно, але куля влучила їй просто в шию, пошкодивши спинний хребет, і жирафа беркицьнулася сторчака, як кролик. Мені ніколи не доводилося бачити більш дивного видовища.