Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Ми з’їли по маленькому шматочку в’яленого м’яса і випили по ковтку води. Нічого й казати про те, що у нас майже не було апетиту, але організм вимагав свого, і після їжі ми стали почуватися трохи краще. Потім ми встали і почали найретельнішим чином оглядати і вистукувати стіни нашої темниці в слабкій надії знайти якийсь вихід, але, на жаль, його не було!
Та було б неймовірним, щоб він виявився там, де береглися такі скарби.
Світло лампи стало блякнути; олія майже вся вигоріла.
— Квотермейне, — звернувся до мене сер Генрі, — чи йде ваш годинник? Котра зараз година?
Я вийняв годинник і подивився.
— Гадаю, Інфадус нас спохопиться, — зауважив я. — Якщо ми не повернемося сьогодні увечері, він почне нас шукати завтра зранку, Куртісе.
— Він марно буде шукати, оскільки не знає ні таємниці дверей, ні де вони знаходяться. До вчорашнього дня цього не знала жодна істота, окрім Гагули, а зараз не знає ніхто. Якби Інфадус навіть знайшов двері, він не зміг би їх зламати. Вся кукуанська армія не в змозі пробити скелю п’ять футів завтовшки. Друзі мої, нам нічого більше не лишається, як покластися на волю Всевишнього. Гонитва за скарбами привела багатьох до сумного кінця. Ми лише поповнимо їхню кількість.
Світло лампи стало ще більш тьмяним.
Раптом вона спалахнула і яскраво осяяла всю картину: величезну купу білих ікол, ящики із золотом, розпростерте тіло Фулати, козячу шкуру, повну коштовностей, мерехтливе сяйво алмазів і божевільні, змучені лиця трьох білих людей, що сиділи на підлозі і чекали смерті з голоду і спраги.
Полум’я востаннє спалахнуло і згасло.
Розділ XVIII
НАС ПОЛИШАЄ НАДІЯ
Неможливо описати страхіття наступної ночі. Лише милосердний сон, в який час від часу ми поринали, допоміг нам її пережити. Навіть у такому безвихідному стані, як наш, фізична втома пред’являє свої права. Проте я не міг спати довго. Страшна думка про неминучість нашої загибелі не полишала мене ні на мить. Ця думка могла б примусити здригнутися навіть найхоробрішу людину в світі, а я ніколи не претендував на те, щоб мене вважали хоробрим. Крім того, сама тишабула такою безмежною і гнітючою, що заснути було майже неможливо.
Читачу! Можливо, тобі доводилося лежати без сну вночі, коли тиша давить на свідомість, але я упевнений, що ти не маєш ніякого уявлення про те, якою страшною і майже відчутною може бути абсолютна тиша. На поверхні землі завжди є які-небудь звуки і рух, і хоча самі вони можуть бути невідчутними, але вони безумовно притупляють гостре лезо повної тиші. Але сюди не проникав жоден звук. Ми були поховані в надрах гірської вершини, увінчаної снігом. Там, у високості, за тисячі футів від нас, свіжий вітер здіймав вихори білого снігу, але шум його не долинав сюди. Довгий тунель і кам’яна стіна п’ять футів завтовшки відділяли нас навіть від жахливого Чертога Смерті, адже мертві безгомінні. Навіть гуркіт всієї земної і небесної артилерії не досяг би наших вух. Ми були живцем поховані, і наша гробниця була відрізана від усього світу.
Раптом я гостро відчув всю іронію нашого перебування тут. Нас оточували незліченні скарби, яких вистачило б, щоб сплатити національний борг або побудувати флотилію броненосців, а проте ми з радістю віддали б усі ці скарби за крихітну надію вирватися звідси. А невдовзі ми, очевидно, будемо раді віддати їх за крихітний шматочок їжі або кілька крапель води, а потім навіть за те, щоб нашим стражданням настав скоріше кінець. Справді, багатство, що на його накопичення люди часто марнують життя, втрачає всю свою ціну, коли настає остання година. Нестерпно тяглися години ночі.
— Гуде, — раптом почувся голос сера Генрі, що моторошно відлунив у напруженій тиші, — скільки у вас залишилося сірників?
— Вісім, Куртісе.
— Запаліть один. Подивимося, котра година.
Гуд запалив сірник, і після непроглядного мороку його полум’я засліпило нас.
За моїм годинником була п’ята ранку. Десь високо над нами, на снігових узгір’ях, рожевіла прекрасна вранішня зоря і свіжий вітер підняв завісу нічних туманів у гірських ущелинах.
— Нам треба б трохи під’їсти, щоб підтримати свої сили, — зауважив я.
— Ще чого! — озвався Гуд. — Чим швидше помремо, тим краще.
— Людина живе, поки не втрачає надію, — втрутився сер Генрі. Ми попоїли і випили по ковтку води. Минуло ще скількись
часу. Сер Генрі запропонував підійти упритул до дверей і кричати, оскільки у нас жевріла слабка надія, що хтось ззовні почує звуки голосів. Тому Гуд, у якого за час його багаторічної служби у флоті виробився надзвичайно гучний тембр голосу, навпомацки дістався дверей і зчинив там диявольський галас. Мені ніколи раніше не доводилося чути подібного ревіння, але усе це мало не більше наслідків, аніж дзижчання москітів.
Через якийсь час він аж захрип від волань і повернувся, відчуваючи таку сильну спрагу, що йому довелося напитися. Після цього ми поклали не повторювати експерименту, оскільки це неабияк зменшило наш мізерний запас води.
Ми знову вгніздилися біля наших ящиків, наповнених нікому не потрібними алмазами, і сиділи болісно-бездіяльні, і це було найбільш нестерпним. Зізнаюся, що я дав волю відчаю — поклавши голову на широке плече сера Генрі, я заплакав. Мені здалося, що і Гуд, котрий сидів по інший бік, насилу стримував сльози і при цьому хрипким голосом лаяв себе за свою слабкість.
Але яким добрим і мужнім виявив себе сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і у такому разі він не міг би проявити більше чулості. Зовсім знехтувавши свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які зазнавали подібних випробувань і якимось дивом уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити проте, що наш стан — це лише передчуття неминучого кінця, який чекає всіх нас, що все це скоро скінчиться і що смерть від виснаження — один із наймилосердніших її видів (що є чистісінькою вигадкою).
Потім він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, то я охоче так і зробив.
Прекрасна вдача у сера Генрі — дуже врівноважена і мужня.
Отак за ніччю нескінченно тягся день, якщо взагалі можна вживати ці слова стосовно суцільного, непроглядного мороку. Коли я запалив сірника, щоб глянути, котра година, виявилося, що вже сьома.
Ми знов взялися до їжі й питва, і в цей час мені спало на думку дещо.
— Послухайте, друзі, — сказав я, — чому повітря тут весь час залишається свіжим? Тут тіснувато, але повітря таке ж, як і раніше.