Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Боже! — вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!
Ця слабка іскра надії викликала дивовижну зміну в нашій реакції. Через мить усі ми, рачкуючи, ретельно обмацували стіни у пошуках хоч найслабшої тяги. І тут несподівано мій запал на мить згаснув. Рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.
Не менше години продовжувалися наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх у повному
— Ану, ідіть-но сюди! — сказав він раптом якимсь дивним, здавленим голосом.
Годі й говорити, що ми, спотикаючись і штовхаючи один одного, кинулися до нього чимдуж.
— Квотермейне, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, відчуваєте ви що-небудь?
— Мені здається, тут є тяга повітря.
— А зараз слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою: звук був глухий, і полум’я надії знову спалахнуло в наших серцях.
Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що скупчилися в дальньому кутку підземелля: очевидно, досі ми ще жодного разу не дісталися цього місця, під яким, поза всяким сумнівом, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно оглянули підлогу. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — о сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею підлоги, було вмонтоване кам’яне кільце. Ми не вимовили ні слова, бо серця наші так шалено калатали від хвилювання, що ми були неспроможні говорити.
У Гуда був ніж з гачком, за допомогою якого витягують камінчики, застряглі в кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок в щілину, і він почав піднімати камінь якомога обережніше, боячись зламати гачок. Камінь почав рухатися. Оскільки плита була зроблена з каменя, то, хоча й пролежала багато сторіч, її все ж таки можна було зсунути з місця, чого не вдалося б зробити, якби вона була залізна. Незабаром ми поставили плиту вертикально. Тоді Гуд ухопився руками за кільце і почав смикати щосили, але камінь не піддавався.
— Дайте мені спробувати, — я аж палав нетерпінням.
Оскільки камінь був у самісінькому кутку кімнати, то двоє ніяк не могли одночасно узятися за кільце. Я вхопився за нього і напружив усі свої сили, але безуспішно.
Потім сер Генрі зробив таку ж марну спробу.
Гуд знову узяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.
— А зараз, Куртісе, — сказав він, — беріться до роботи. Вам доведеться потрудитися як слід, а сили у вас вистачить на двох. Заждіть, — Гуд зняв шийну хустку з міцного чорного шовку, що її він уперто мав із собою, і пропустив її крізь кільце. — Квотермейне, вхопіться руками за Куртіса і смикайте щосили, коли я подам команду. Тягніть!
Сер Генрі напружив усю свою колосальну потугу, те ж саме зробили і ми з Гудом в міру відпущених нам природою сил.
— Тягніть! Тягніть! Він подається! — крикнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально відчув, як тріщать м’язи його могутньої спини.
Раптом почувся звук плити, що падала, струмінь повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо горілиць на підлозі, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, можливо, ніколи ще це не давало такої великої користі людині.
— Запаліть сірник, Квотермейне, — сказав він, як тільки ми підвелися і трохи відсапалися. — Обережно! Запалюйте!
При світлі сірника ми — Слава Богу! — побачили першу кам’яну сходинку.
— Що ж тепер робитимемо? — запитав Гуд.
— Звичайно, спустимося сходами і довіримося провидінню.
— Почекайте! — сказав сер Генрі. — Квотермейне, захопіть залишки білтонга і води — вони можуть нам знадобитися.
Я став навпомацки пробиратися туди, де ми щойно сиділи, притулившись до скринь, і тут мені дещо спало на думку. Протягом останньої доби ми забули про алмази, сама згадка про них здавалася нестерпною, оскільки саме вони привели нас до цієї пастки. Проте, подумав я, мабуть, не зашкодить прихопити з собою дещицю на той випадок, якщо нам все-таки вдасться вибратися з цієї страхітливої діри. Отож я запустив руку в перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, прихопивши на додачу — і це була щаслива ідея — зо дві жмені найбільших каменів з третього ящика.
— Послухайте, друзі! — гукнув я, — чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.
— Хай їм біс! — озвався сер Генрі. — Очі б мої на них не дивилися!
Щодо Гуда, то він промовчав. Я думаю, що він саме прощався з останками бідолашної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно удома і розмірковуєш про величезне, незліченне багатство, яке ми залишали напризволяще, може видатися дивною подібна байдужість. Проте якби тобі самому довелося провести цілу добу чи й більше в такому кам’яному мішку, майже без їжі й питва, то і тобі було б не до алмазів, бо ми прагнули в незвідані надра землі в божевільній надії уникнути страхітливої смерті. Якби протягом всього життя моєю звичкою не стало ніколи не кидати того, що може стати в нагоді, то, мабуть, і я не поклопотався б про те, щоб набити алмазами свої кишені.
— Ходімо, Квотермейне, — сказав сер Генрі, який вже стояв на першій сходинці. — Увага! Я піду вперед.
— Ступайте обережно — там, унизу, може виявитися страхітлива яма, — зауважив я.
— Гадаю, там виявиться ще одна печера, — сказав сер Генрі, поволі спускаючись сходами і рахуючи їх на ходу.
Відлічивши п’ятнадцять сходинок, він зупинився.
— Тут сходи закінчуються, — сказав він. — Слава Богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!
Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягнувши кінця сходів, я запалив один із двох сірників, що залишилися. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, з яких ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці і згас. Тут виникла складна проблема — в який бік нам повернути. Звичайно, абсолютно неможливо було передбачити, що це за тунелі і куди вони ведуть, проте була надія, що один з них приведе нас до порятунку. А інший — до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам далі діяти, поки Гуд раптом не пригадав, що, коли я запалив сірник, тяга повітря в проході відхиляла полум’я ліворуч.