Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
А пригадаймо долю самої Марини! Вона кохала свого Кортеса, або Малінцина, як його почали завдяки їй називати індіанці, і заради нього зрадила свою батьківщину. Якби не Марина, іспанці ніколи б не оволоділи Теночтітланом, або, як його нині називають, Мехіко. Задля своєї любові вона пожертвувала честю, але що вона отримала натомість? Що доброго дало їй скоєне зло? Як нагороду за все, коли краса Марини зблякла, її віддали за дружину іншому, менш знатному вельможі, точнісінько так, як продають біднішому господарю худобину, що відслужила своє.
Згадаймо також долю такого могутнього народу, як народ Анауаку. Він чинив зло в ім’я добра; в жертву своїм кровожерним богам він приносив тисячі людських життів, сподіваючись, що боги пошлють йому
68
Уїцилопочтлі— “чаклун колібрі”, бог війни і сонця; Тескатліпока— “туманне дзеркало”, головний бог ацтеків. Обом богам приносили людські жертви. — Прим. перекл.
Або візьмемо самих іспанців. В ім’я чого вони чинили таке, що й не снилося язичникам-ацтекам? В ім’я Христа вони щокроку плюндрували всі його заповіді. Я дуже старий і навряд чи доживу до того, щоб життя відповіло на мої запитання. Але вже й сьогодні я знаю відповідь. Зрозуміло, що всі лиходійства іспанців впадуть на їхні голови, і вже тепер я бачу цей найпихатіший у світі народ знеславленим, збезчещеним і розореним, жалюгідним замірком, у якого немає нічого, крім славетного минулого. Те, що Дрейк почав недавно під Гравеліном, Бог свого часу завершить повсюдно. Від могутності Іспанії не залишиться й сліду, імперія іспанців зникне, як зникла імперія Монтесуми.
Так вершаться події визначні, про які знають усі, і так само було в житті такої непомітної людини, як я, Томас Вінґфілд. Воістину небеса були милосердні до мене: вони дали мені змогу розкаятися в гріхах, які обернулися проти мене самого, бо я привласнив собі право Всемогутнього і вже вважав себе знаряддям помсти в його правиці! То була справедлива кара! Усвідомлюючи це, я й наважився написати історію свого життя, щоб вона слугувала наукою іншим.
Як я вже казав, думка ця зріла в моїй голові упродовж тривалого часу, хоча, правду кажучи, вперше заронила її королева. Але лише тепер, коли я напевне знаю, яка доля спіткала “Непереможну армаду”, ця думка дала, нарешті, паросток. Та чи принесе вона плід — хто зна! Бо події останніх днів неабияк схвилювали мене і перенесли в часи моєї юності, сповненої пристрастей, битв і неймовірних пригод, коли я змагався проти тих-таки іспанців за себе, за Куаутемока і за народ отомі. Давненько я не згадував про це, і зараз ті роки знов оживають переді мною. У мене таке відчуття, ніби те, що я пережив колись, і було моїм справжнім життям, а все інше — лише сон, мара. Із немолодими людьми таке буває.
З вікна кімнати, де я пишу, видно мирну долину Уейвні. За річкою ген аж до овиду — землі, порослі золотистим дроком, оддалі видніються руїни замку і червоні дахи Бангі, що скупчилися навколо дзвіниці церкви Святої Марії, а на обрії зеленіють королівські гаї Стоува і поля флікстонського абатства. На правому стрімкому березі річки шелестять діброви Іршема, а низинним лівим берегом, немов строкаті плями, бродять отари Беклса і Лоустофта, а позаду трав’янистими схилами пагорба, який за старих часів називали Графським виноградником, заліг терасами мій парк і фруктовий сад. Усе це тут, але нині у мене таке відчуття, немов нічого цього не існує. Замість долини Уейвні я бачу долину Теночтітлана, замість узгір’їв Стоува — засніжені схили вулканів Істаксиуатля і Попокатепетля, замість шпилю Іршема і дзвіниць Бангі, Дитчингема і Беклса переді мною височать жертовні піраміди, осяяні священним полум’ям, а там, де на мирних луках пасуться отари, я бачу вершників Кортеса, що рвуться в бій. Усе повернулося до мене. Все, що було життям. Решта — сон.
Я знову відчуваю себе молодим, і тепер, якщо доля буде до мене прихильна, я спробую розповісти історію свого життя, перш ніж полишу земну юдоль і порину у вічний спокій на сільському цвинтарі.
Я давно вже почав свою оповідь, але поки ще була жива моя люба дружина, що полишила мене зовсім недавно, минулого Різдва, завершити її я все одно б не зміг. Щиро кажучи, моя дружина любила мене так, як, я гадаю, мало кого любили. Мені поталанило. Але в моєму минулому було багато такого, що затьмарювало її любов і викликало ревнощі, а саме — до мертвих. Утім, ці почуття випогоджувалися в її благородній душі в найщиріше і повне прощення. Серце моєї дружини краяло інше таємне горе, і я це знав, хоча сама вона ніколи нічого не говорила.
У нас народилася лише одна дитина, та й та померла немовлям. Скільки дружина не благала Бога послати їй ще дитину, всі благання її лишалися марними, і я, згадуючи слова Отомі, мав дуже великий сумнів у тому, що ці благання допоможуть. Але дружина моя знала, що колись за океаном у мене були діти від іншої жінки, яких я любив і яких завжди любитиму до скону, хоча всі вони померли багато років тому, і це краяло їй душу. Вона могла вибачити, що я був одружений з іншою, але те, що ця жінка народила мені дітей, які були все ще дорогі моєму серцю, — цього вона, навіть усе простивши, забути не могла, бо сама була бездітна.
Я чоловік і не можу збагнути до решти її туги. Та й хто збагне любляче жіноче серце? Але було саме так. Якось ми навіть посварилися через це, посварилися вперше і востаннє.
Трапилося це другого року по нашім весіллі, через кілька днів після того, як ми поховали на дитчингемському цвинтарі наше дитя. Якось уночі, коли я спав поруч із дружиною, мені приснився дивовижно яскравий сон. Мені снилося, що довкола мене зібралися всі мої сини, усі четверо, і найстарший тримав на руках мого первістка, немовля, що померло під час великої облоги. Вони прийшли до мене, як частенько приходили в ті часи, коли я правив народом отомі в Місті Сосен, вони говорили зі мною, обдаровували мене квітами і цілували мені руки. Я милувався їхньою снагою і красою, і гордість переповнювала моє серце. Уві сні мені здавалося, ніби я нарешті позбувся великого горя, ніби я знову зустрів моїх коханих діток, яких колись втратив. Та ба! Що може бути жорстокішим за пробудження? Сновидіння, ніби глузуючи з нас, воскрешають мертвих, повертають нам тих, хто дорогий, а потім тануть і залишають нас в іще більшій скорботі.
Так от, мені примарилося подібне, й уві сні я розмовляв зі своїми дітьми, голублячи їх, поки, нарешті, не прокинувся. І тоді, відчувши весь біль утрати, я гірко заридав. Уже світало. Проміння серпневого сонця заглядало у вікно, а я все ще лежав знеможений і плакав. Оточений примарами сну, я повторював крізь сльози імена тих, кого вже ніколи не побачу. Я сподівався, що дружина моя спить, але вона прокинулася і чула, як я розмовляв з небіжчиками уві сні. І хоча я вимовляв деякі слова мовою отомі, решту я проказував англійською, а знаючи імена моїх дітей, дружина все зрозуміла. Раптом вона зіскочила з ліжка і стала переді мною. Очі її пломеніли таким гнівом, якого я зроду не бачив. Але і цього разу він майже в одну мить перемінився на сльози.
— Що з тобою, люба моя? — запитав я здивовано.
— Гадаєш, мені легко чути оте з твоїх вуст? — сказала вона у відповідь. — На тому не край, що я пожертвувала заради тебе своєю молодістю і була вірна тобі навіть тоді, коли геть усі вважали тебе загиблим! Про те, як ти сам беріг мені вірність, тобі краще знати. Але хіба я хоч колись дорікнула тобі, хоча ти забув мене й одружився на дикунці?
— Ні, моя мила. Але ж і я ніколи тебе не забував, — ти це чудово знаєш. Мене тільки дивує, що ти ревнуєш до тієї, якої давно вже немає!