Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Кінь іспанця пощипував траву кроків за двадцять від мене. Я підійшов, відчепив повід і якомога міцніше прив’язав чужоземця до дерева, що стояло віддалік.
— Охолонь тут трохи, поки я не звільнюся, — промовив я. — Потім я з тобою розберуся.
Але коли я кинувся наздоганяти Лілі, в душу мою закрався сумнів. Я знову пригадав страх матері і квапливий від’їзд батька до Ярмуту через клятого іспанця. І треба ж, саме сьогодні іспанець з’являється в Дитчингемі і, ледве почувши моє ім’я, накидається на мене як скажений, намагаючись убити. Можливо, це і є та людина, якої
Якби ж то знаття! Якби я тоді повернувся, ми б не спізнали невідворотної смерті, а я не скуштував би туги вигнання, гіркоти рабства і мук відчаю на жертовному вівтарі.
Розділ ІV
ТОМАС ЗІЗНАЄТЬСЯ В ЛЮБОВІ
Отже, я прив’язав іспанця якомога надійніше до дерева, стягнув йому руки позаду стовбура, забрав шпагу і кинувся щодуху слідом за Лілі. Іще хвилина, і вона б уже завернула на дорогу, яка вела до містка, через парк на пагорбі до будинку сквайра.
Зачувши мої кроки, Лілі обернулася, щоб подивитися, хто це біжить. Осяяна вечірнім сонцем, вона стояла з оберемком квітучого гілля, і серце моє закалатало шалено. Ніколи ще вона не здавалася мені прекраснішою, ніж тої миті, коли стояла отоді в білому платті, із милим подивом на обличчі і з усмішкою в глибині сірих очей, із шовковистими золотавими пасмами, що вибилися з-під маленького чіпця.
Лілі не була схожа на круглощоких сільських дівчат, уся краса яких — у їхній молодості і здоров’ї. Вона була висока, струнка юна леді, уже тоді сповнена грації і краси у повному розквіті. І хоча ми були ровесниками, поряд із нею я почувався ще хлопчиськом, і це відчуття додавало до моєї любові особливого відтінку шаноби.
— Ох, це ти, Томасе! — мовила Лілі, і щоки її зарожевілися від збентеження. — А я вже гадала, ти не прийдеш. Тобто, я квапилася додому, бо вже пізно. Але що з тобою, Томасе? Звідки ти так біжиш? Ой, у тебе вся рука в крові! А ця шпага — де ти її узяв?
— Стривай, дай віддихатися, — відповів я. — Ходімо до парку, там я тобі все розкажу.
— Але ж мені час додому! Я тут уже понад годину. Та й квіти я майже всі обірвала.
— Лілі, я не міг прийти раніше! Мене затримали, та ще й так незвично! А квіти ще є, я бачив, коли біг…
— А я й не знала, що ти прийдеш, Томасе, — промовила Лілі, опустивши очі. — Адже у тебе стільки справ! Хіба я думала, що ти прибіжиш сюди рвати квіти, немов якесь дівчисько? Та розкажи ж нарешті, що сталося, тільки не довго. Але стривай, у тебе кров, я перев’яжу!
Вона дбайливо заходилася коло рани, а я розповів їй про іспанця, про те, як він намагався мене убити і як я його почастував дубцем. Лілі слухала з жадібною увагою і, почувши, що я був на волосину від смерті, аж застогнала з жаху.
Вибравши мить, я нагнувся і поцілував її милосердну руку.
Лілі аж сахнулася; обличчя її запалало, немов західне небо; навіть рука, яку я поцілував, теж.
— Ну що ти, Томасе? — прошепотіла вона.
І тоді я сказав:
— Але ж я люблю тебе, Лілі, просто не знайду слів. Я люблю тебе, кохана, я завжди любив тебе і любитиму вічно!
— Ти упевнений, Томасе? — знову прошепотіла вона.
— Я вірю в свою любов понад усе на світі! Але я хочу бути певен, що й ти любиш мене так само сильно, як я.
Якийсь час дівчина стояла мовчки, опустивши голову. Потім вона поглянула на мене таким сяючим поглядом, якого досі я не бачив.
— Невже ти маєш сумнів, Томасе? — промовила Лілі. Тоді я обійняв її і поцілував просто в губи.
Спогад про цей поцілунок я зберігав потім упродовж усього життя і пам’ятаю його дотепер, хоча я вже старий і сивий і стою на краю могили. Поцілунок той був для мене найбільшим щастям, якого мені довелося зазнати. На жаль, він був дуже короткий, цей перший чистий поцілунок юної любові!
— Але послухай, Томасе, — продовжувала дівчина. — Любити — це чудово! Ми народжені одне для одного і навіть якби схотіли розлюбити, це було б не в нашій змозі. Та що скаже мій батько, Томасе?
— Не знаю, кохана, хоча здогадатися неважко. Я упевнений, що він схоче позбутися мене і видати тебе за мого брата Джефрі.
— Може й так, але я цього не хочу, Томасе. Яке б не було сильне почуття обов’язку, воно не зможе примусити дівчину вийти заміж за нелюба.
— О Лілі! Любов — це найголовніше! Все одно ми будемо разом відтепер і назавжди! Слухай, Лілі, мені доведеться завойовувати собі місце в житті, а для цього, напевно, потрібен час. Я прошу тебе лише про одне, хоча й знаю, що прохання моє егоїстичне: обіцяй, що ніколи не станеш дружиною іншого, поки я живий!
— Я обіцяю, — ні, я клянуся тобі в цьому! В тобі я не так упевнена, але що вдієш? Жінкам доводиться ризикувати. Якщо я програю, — прощавай, моє щастя!
Не знаю, про що ми ще говорили, але ці слова вкарбувалися мені в пам’ять, і я часто їх згадував у подальші роки.
Нарешті я згадав, що мені час іти, хоча розлучатися нам дуже не хотілося. На прощання я ще раз обійняв Лілі і поцілував, пригорнувши її до себе так міцно, що кілька крапель крові з моєї рани впало на її біле плаття. Випадково я підвів цієї миті очі і завмер від страху. Неподалік стояв батько Лілі, сквайр Бозард, і погляд його не віщував нічого доброго.
Як потім виявилося, сквайр Бозард їхав стежиною до водопою і, помітивши під дубами якусь парочку, зліз із коня, щоб прогнати її зі свого парку. Тільки підійшовши зовсім близько, він остовпів від подиву.
Лілі і я, знітившись, відскочили одне від одного. На якусь мить сквайрові заціпило рота, але коли він оговтався, то слова посипалися з нього, як із мішка. Я вже не пам’ятаю, що він кричав, але я почекав, поки він замовкне, і, скориставшись паузою, заявив, що ми з Лілі кохаємо одне одного і заручилися.