Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Хіба до мертвих ревнують? Можна боротися з живими, але як подолати любов, яку смерть зробила зразком досконалості, а отже — безсмертною? Саме це я тобі прощаю, бо можу позмагатися з тією жінкою. Адже ти був моїм до неї і залишився моїм опісля. Але діти, діти — це інша річ! Діти були тільки її і твоїми. І я знаю, що ти любив їх живих, любиш їх мертвих і любитимеш їх вічно, якщо тільки зустрінешся з ними на тому світі. А я вже знеможена. Я постаріла за ті двадцять з гаком років, поки чекала тебе, і тепер я вже не подарую тобі інших дітей. Я принесла тобі одного, але Бог прибрав його, мабуть, щоб я не була надто щаслива. Ти навіть імені його не згадав з-поміж тих інших дивних імен! Моя бідолашна крихітка була для тебе надто малою!..
Тут вона залилася слізьми, а я визнав за краще промовчати, бо справді між тими дітьми і цією дитиною була велика різниця: усі
Так от, коли королева вперше подала мені ідею написати історію мого життя, я відразу пригадав про цю сварку зі своєю коханою дружиною. Я не міг написати правду, бо мені довелося б умовчати про ту, яка також була моєю дружиною, про Отомі, дочку Монтесуми, принцесу народу отомі, і про дітей, яких вона мені народила. І от я поклав тоді зовсім не братися за перо бо, хоч ми майже не говорили про це упродовж прожитих разом років, я знав, що моя Лілі нічого не забула, і ревнощі її, досить тонкі і причаєні, не тільки не згасали з часом, а, навпаки, зростали. Написати ж про все так, щоб дружина моя нічого не знала, я не міг, бо до останніх днів вона стежила за кожним моїм кроком і, здається, навіть читала мої думки.
Отак ми і старілися разом, і роки спливали собі потихеньку. Ми рідко згадували про той шмат життя, коли втратили одне одного, і про те, що тоді сталося. Але все добігає свого кінця. Моя дружина померла раптово уві сні на вісімдесят сьомому році життя. Я поховав її із глибокою тугою, проте скорбота моя не була невтішною, бо я знав, що скоро зустрінуся і з нею, і з усіма, кого колись так любив.
Там, на небесах, чекають на мене моя мати, і сестра, і мої сини; там чекає мене мій друг Куаутемок, останній імператор ацтеків, і багато інших соратників по зброї, що випередили мене; і там же, хоча вона в цьому сумнівалася, зустріне мене моя прекрасна, горда Отомі. На небесах, яких я сподіваюся досягти, всі гріхи моєї юності і помилки зрілого віку поринуть у забуття. Кажуть, що там немає ні заміжніх, ні одружених, і це дуже добре, бо інакше я просто не уявляю, як ужилися б між собою обидві мої дружини, горда дочка Монтесуми і ніжна дочка англійського сквайра [69] .
69
Сквайр— дворянин, поміщик. — Прим. перекл.
Але — час уже й почати мою історію.
Розділ II
СІМ’Я ТОМАСА ВІНҐФІЛДА
Я, Томас Вінґфілд, народився тут, у Дитчингемі, у тій самій кімнаті, де зараз пишу. Мій отчий дім був збудований або ґрунтовно перероблений за часів царювання Генріха VII, але вже задовго до цього на тому ж місці стояла якась будівля. Тут колись жив сторож виноградника. Віддавна схили пагорба, на якому стоїть наш будинок, омивали хвилі затоки, а може, й відкритого моря. За часів ерла [70] Бігода весь пагорб був порослий виноградниками; мабуть, клімат був лагідніший або виноградарі минулих століть вправніші. Відтоді минуло чимало часу, виноградні кетяги давно вже перестали тут визрівати, проте назва “Графський виноградник” так і залишилася за всією цією місциною між нашим будинком і цілющим джерелом, яке б’є з-під землі за півмилі звідси; щоб викупатися в його водах, люди приїжджають навіть з Норіджа і Лоустофта. Але і дотепер тутешні сади, захищені від східних вітрів, зацвітають на два тижні раніше, ніж у всій окрузі, і навіть у травневі приморозки тут можна ходити без плаща, тоді як на вершині пагорба, за якихось двісті кроків, дрижаки пробирають навіть під хутряною курткою.
70
Ерл— давній англійський титул знатної людини. З XI сторіччя і дотепер рівнозначний титулові графа. — Прим. перекл.
“Сторожівка” — так зазвичай називали колишню будівлю, — була спочатку звичайним сільським будинком. Обернений вікнами на південний захід, він опосівся так близько від берега, що здавався греблею, яку от-от затоплять хвилі Уейвні, що текла з-поміж лук і пасовиськ. Але це враження хибне. Хоча восени у сутінках усе огортає імла і під час повені річка іноді заливає на задньому дворі стайні, — наш будинок на фундаменті з піску і гравію вважався найзручнішим житлом у всій парафії. Збудований з червоної цегли, він здається водночас химерним і дуже затишним зі своїми численними зубцями і башточками на даху, що потопають улітку серед в’юнких троянд та плюща. З вікон видніється чудовий краєвид на луки і пасовища, барви яких безупинно міняються залежно від пір року і години дня, і на червоні дахи Бангі і на лісову крайку, що оточує іршемські землі. Є, звичайно, в нашій місцині будинки куди показніші й пишніші, але цей старий будинок дорожчий мені над усе, бо я тут народився, тут жив і тут сподіваюся померти. Але час розповісти про свою сім’ю.
Передовсім я хотів би наголосити — і не без гордості, бо хто з нас не пишається старовинним ім’ям, яке нам дарує випадковість народження? — що я належу до роду Вінґфілдів, з Вінґфілдського замку в Суффолку, розташованого звідси за якихось дві години їзди верхи. Колись за старих часів спадкоємиця Вінґфілдів вийшла заміж за такого собі де ля Поля, сім’я якого вельми знана в наших краях: останній з де ля Полів, Едмунд, граф Суффолкський, за часів моєї юності був страчений за зраду. Так от, замок Вінґфілд разом із спадкоємицею перейшов до де ля Поля. Проте в околицях залишилося кілька родин із побічних гілок старовинного роду Вінґфілдів.
Мій дід, людина з кебетою, скидався швидше на селянина, ніж на сквайра, хоча й походив з дворянського роду. Саме він і купив той будинок з прилеглими до нього землями і зажив деякої маєтності, переважно завдяки ощадливості і вдалим шлюбам — маючи лише одного сина, він був одружений двічі, — а також завдяки торгівлі худобою.
Як на те, дід мій був побожний майже до святенництва і будь-що хотів зробити свого єдиного сина священиком. Проте мій батько не мав ані найменшого потягу до цього. Марно дід день у день наставляв його на шлях істинний — то прикладами зі Святого письма, то замашним дубцем, який і дотепер висить у мене над каміном у вітальні. Скінчилося усе це тим, що хлопця послали до бангійського монастиря, де він повівся так, що не минуло й року, як настоятель зажадав, щоб батьки забрали його і самі прилаштували хлопця до якогось діла. Настоятель сказав, що парубок не тільки давав привід перемивати кісточки у парафії, бо частенько тікав з монастиря в усілякі непотребні й розпусні місця, але дійшов до такого зухвальства, що наважився ставити під сумнів навіть Святе письмо. Уявіть собі, він твердив, буцімто в статуї діви Марії, що при каплиці, немає нічого божественного, і під час молитви, коли священик славив Святого Духа, безсоромно підморгував Діві у присутності всієї монастирської братії.
— Отож, — сказав наостанок настоятель, — я прошу вас забрати свого сина, нехай він потрапить на багаття якимось іншим шляхом, аніж із воріт бангійського монастиря!
Чи треба казати, що від усього цього дід мало не сказився. Затим трохи втішився і, ухопивши дубця, хотів надавати синові духопеликів. Але хіба він міг подужати дев’ятнадцятирічного здорованя, який вирвав палицю з батькових рук та й пожбурив її далеченько. А на додачу ще й сказав, що будь-кому піднімати на нього руку — зась, нехай це буде хоч сто разів його батько, та й подався геть, аж моєму дідові та настоятелю і мови забракло.
Щоб довго не тягти, розкажу, чим усе скінчилося. Мій дід із настоятелем зметикували, що хлопець ґедзається, певне, через те, що накинув оком на гарненьку доньку мірошника з вайнфордського млина. Може, так воно й було, а може й ні. Та яке це має значення, адже дівка невдовзі вискочила заміж за м’ясника з Беклса і померла через скількись там часу, дев’яноста п’яти років. Але чи правдивий був здогад, чи ні, але мій дід справедливо розміркував, що розлука є найнадійнішим засобом від любові, отож вони з настоятелем надумали відіслати хлопця до Іспанії, в один із монастирів Севільї, у якому брат настоятеля був абатом, щоб хлопець переказився та й забув про дочку мірошника і про всілякі світські спокуси.
Дізнавшись про цей рішенець, мій батько пристав на це досить охоче: хоча був молодий, однак дуже хотів світу побачити, хоча би з віконця монастиря. Отак він і подався за моря.
Кажуть, що мій дід на прощання аж сльозу пустив, немов знав, що більше вже не побачить сина.
Через півтора року після того, як батько відплив з Ярмута, від абата севільського монастиря надійшов лист до настоятеля монастиря Святої Марії Бангійської. У ньому абат повідомляв, що хлопець утік з монастиря, не залишивши жодних слідів. Ця звістка неабияк засмутила діда, проте він нічого не сказав.