Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
Незнайомець — на вигляд років сорока — здавався досить високим, мав шляхетний вигляд і був одягнений у пишний оксамитовий камзол, прикрашений золотим ланцюгом. Проте увагу мою привернуло обличчя незнайомця, в якому тої миті прозирнуло щось страшне. Довге, тонке, пооране глибокими зморшками, воно увиразнювалося великими очима, що аж палали на сонці; маленький, гарно окреслений рот кривила жорстока, диявольська посмішка; ледве помітний рубець проступав на високому лобі, що видавав неабиякий розум. Незнайомець був смаглявий, його чорне волосся злегка кучерявилося, так само, як і в мене, і він мав на додачу ще й загострену
На ту мить, коли я все це роздивлявся, я майже порівнявся з вершником, і тут він, нарешті, мене помітив. Його обличчя тут же змінилося: злобна усмішка зникла, і тепер воно здавалося приємним і зичливим. Вельми ввічливо здійнявши капелюха, незнайомець щось проказав жахливою ламаною англійською, і я розібрав лише одне слово — Ярмут. Потім, зміркувавши, що я його не розумію, він вибухнув гучною лайкою чистісінькою кастильською говіркою, проклинаючи кляту Англію і англійців.
Тоді я сказав:
— Якщо сеньйор зволить висловитися іспанською, що він хоче, то, можливо, я зумію йому допомогти.
— Що? Ви говорите іспанською, благородний юначе! — вигукнув він із подивом. — Але ж ви не іспанець, хоча й цілком могли б ним бути, судячи з вашої зовнішності! Дивно, — пробурмотів він, роздивляючись мене. — Хай йому біс, вельми дивно…
— Можливо, це й дивно, сер, — відповів я, — але я не маю часу. Тому скажіть, що вам треба, і не затримуйте мене.
— Еге, здається, я розумію, чому ви так квапитесь! Онде, трохи далі за струмочком, я помітив білу сукенку, — усміхнувся іспанець, показуючи рукою у бік парку. — Послухайтеся поради старшого, юначе, і будьте обережні! Робіть із жінкою що хочете, але ні в чому їй не довіряйте, а головне — не одружуйтеся, інакше ви доживете до такої днини, коли вам захочеться її вбити!
Я зробив нетерплячий порух, але іспанець заговорив знову:
— Пробачте мені за ці слова: у них немає нічого образливого. З часом ви, може, зрозумієте, що я казав правду, але зараз я не стану вас затримувати. Скажіть тільки, якою дорогою дістатися Ярмута? Я зовсім заплутався у цих краях, де повно дерев і навіть на милю вперед нічого не видно!
Я показав, як йому проїхати до Ярмута і при цьому помітив, що незнайомець дедалі пильніше придивляється до мене із прихованим страхом. Він немов силкувався його подолати і не міг. Коли я замовк, вершник ще раз підняв свого капелюха, подякував мені і сказав:
— А скажіть, як вас звати, благородний юначе?
— Що вам до мого імені? — відповів я різко, бо цей чоловік не викликав у мене приязні. — Ви ж мені не сказали, як вас звуть!
— Так, справді. Але я подорожую інкогніто. Може, у мене теж побачення з якоюсь дамою тут поблизу!
При цих словах незнайомець якось дивно реготнув і продовжував:
— Я тільки хотів почути ім’я того, хто люб’язно зробив мені послугу, але на ділі виявився зовсім не такий люб’язний, як я гадав.
І він смикнув повід свого коня.
— Я свого імені не соромлюся! — відповів я. — Досі воно було незаплямоване, і якщо ви бажаєте його почути, то я скажу: мене звуть Томас Вінґфілд!
— Я так і знав! — вигукнув незнайомець, і обличчя його спотворилося ненавистю. І тут, перш ніж я встиг оком змигнути, він скочив з сідла і опинився від мене за три кроки.
— День таки вдалий! Подивимося тепер, чи правдиві пророцтва, — пробурмотів він, вихоплюючи з піхов оправлену сріблом шпагу. — Ім’я за ім’я! Хуан де Гарсіа вітає тебе, Томасе Вінґфілд!
Це може здатися дивним, але тільки тієї миті я пригадав усі неясні натяки на якогось іспанця, поява якого в Ярмуті так схвилювала батьків. Як на те, того дня голова моя була забита лише думками про Лілі, ні для чого іншого просто не лишалося місця.
“Напевно, це і є той чоловік”, — сказав я собі. Більше я ні про що не встиг подумати, бо іспанець спрямував на мене тонке вістря шпаги, і я ледве відскочив і хотів тікати, бо був зовсім беззбройний, якщо не брати до уваги палиці, і в такій втечі не було б нічого ганебного. Проте при всій моїй спритності я не уникнув клинка, що був націлений прямісінько в серце, але він пройшов крізь мій лівий рукав і крізь м’язи передпліччя. Біль від рани відразу примусив мене забути про втечу. Мене раптом охопила холодна лють і палке бажання убити негідника, який без жодних мотивів накинувся на беззбройного. В руках у мене був мій вірний дубець, що здається жалюгідною зброєю в порівнянні з толедським клинком у руках вправного зарізяки. Але у неї є одна перевага. Коли палиця націляється на когось, той одразу забуває про те, що у нього в руках смертоносний клинок, і прагне передовсім захистити голову.
Саме так і відбувався наш поєдинок. Палиця обрушилася на його кисть. Від удару шпага впала в траву. Проте я вже не міг стриматися, бо вся кров у мені аж кипіла. Наступний удар припав супротивнику по щелепі: він позбувся зуба і впав на землю. Я схопив його за ногу і взявся нещадно молотити як снопа. Він аж корчився, як змій із перебитим хребтом, і вивергав жахливі прокляття. Проте жодного разу не скрикнув і не попросив пощади. Нарешті я втихомирився і став роздивлятися свого супротивника. Воістину він був хоч куди — весь у саднах, синцях і виваляний у пилюці! Зараз навряд чи хто-небудь упізнав у ньому чепуристого жевжика, якого я зустрів кільканадцять хвилин тому.
— Ну як, іспанський сеньйоре, отримали на горіхи? — запитав я. — Не знаю, що мене стримує, а треба було б вчинити з тобою точнісінько так, як і ти хотів зробити зі мною, хоча я тебе й не чіпав!
З цими словами я підняв його шпагу і приставив вістря йому до горла.
— Добий, клятий виродку! — прохрипів іспанець. — Краще померти, ніж жити після такої ганьби!
— О ні! — відповів я. — Я не який-небудь чужоземний заброда. Беззбройних я не вбиваю. Тобі доведеться відповісти за все перед судом. Для таких, як ти, у наших катів завжди знайдеться мотузка.
— У такому разі тобі доведеться тягти мене в суд на собі, — прохрипів він і заплющив очі, немов знепритомнівши. Мабуть, справді, втратив памороки.
Тої миті, коли я стояв і роздумував, що мені далі робити з цим мерзотником, погляд мій випадково ковзнув крізь кущі, і десь оддалік раптом промайнула знайома біла сукенка. Мені здалося, що дівчина віддаляється, наче знудившись чекати того, хто надто запізнився. Я подумав, що коли потягну цього чоловіка в сільську каталажку або ще в якесь інше надійне місце, мені вже не вдасться сьогодні зустрітися з моєю коханою, а коли ще випаде така нагода — хтозна! Я подумав, що він і так нікуди не дінеться.