Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Це правда, дочко? — запитав сквайр.
— Атож, правда, — сміливо підтвердила Лілі. Тоді він вибухнув лайкою.
— Вертихвістка! — кричав сквайр. — Тебе слід вишмагати і замкнути, щоб ти посиділа на хлібі та на воді! А ти, півнику, іспанський вилупку, запам’ятай раз і назавжди: ця дівчина не для тебе! Для неї знайдеться хтось кращий! Ах ти коробка з-під пілюль! Та як же ти наважився упадати за моєю дочкою, коли у тебе в кишені вітер свище? Спочатку здобудь собі ім’я і гроші, а потім уже залицяйся до таких, як вона!
— Власне, я це й збираюся зробити, сер, — перебив я його.
— Ти зробиш?
— Я не можу так сказати, батьку, — відповіла Лілі, обсмикуючи волани на своєму платті. — Якщо ви не хочете, щоб я стала дружиною Томаса, я підкорюся і не вийду за нього заміж. Але у мене теж є серце і ніякий обов’язок не примусить мене стати дружиною того, кого я не кохаю. Я присягнулася, що поки Томас живий, я належатиму тільки йому, і нікому іншому!
— Ти ба яка смілива! — промовив сквайр. — А тепер послухай, що я скажу: або ти вийдеш заміж за того, кого я тобі вибрав, або я тебе вижену з дому — і живи як хочеш. Невдячна, ти забула, хто тебе виростив? А що ж до тебе, клістирна трубко, то я тебе відучу цілуватися в кущах із порядними дівчатами!
І з цими словами він підняв палицю і кинувся на мене.
Удруге за цей день гаряча кров кинулася мені в обличчя. Я схопив шпагу іспанця, яка валялася поряд у траві, і зробив випад. І якби не Лілі, яка, зойкнувши від жаху, встигла ударити мене по руці, і клинок ковзнув над плечем сквайра, — я напевно проткнув би її батька наскрізь і закінчив свої дні з петлею на шиї.
— Божевільний! — вигукнула Лілі. — Невже ти гадаєш, що матимеш мене, якщо уб’єш мого батька? Зараз же кинь цю шпагу, Томасе!
— Я бачу, мені тут сподіватися майже ні на що, — запально заперечив я, — але скажу тобі, що навіть заради всіх дівчат на світі я нікому не дозволю замахуватись на мене, як на якогось хлопчиська!
— За це я на тебе не серджуся, хлопче, — промовив сквайр Бозард уже більш зичливо. — Бачу, що у тебе є мужність, яка стане тобі у нагоді, і вважаю, що був не зовсім точний, коли згарячу обізвав тебе клістирною трубкою. Але я вже сказав, що ця дівчина — не для тебе, отож краще тобі забути її. Завтра я ще поговорю з твоїм батьком, так і знай!
— Ну що ж, піду, бо мені час іти, — відповів я. — Проте я ніколи не перестану сподіватися, сер, що коли-небудь зможу назвати вашу дочку своєю дружиною. Прощавай, Лілі! Перечекаємо, поки буря вщухне!
— Прощавай, Томасе! — відповіла вона, заливаючись слізьми. — Не забувай мене! А я свою клятву завжди пам’ятатиму!
Але тут сквайр Бозард ухопив її за руку і потяг за собою.
Я пішов, засмучений, проте не надто, бо знав, що хоча і накликав на себе гнів батька, зате одночасно завоював щиру любов дочки, а любов триває довше, аніж злість, і рано чи пізно перемагає.
І тут я нарешті згадав про іспанця; за всіма цими бурхливими пригодами він у мене зовсім вилетів з голови. Я повернув було, щоб потягти іспанця в каталажку, наперед смакуючи втіху, бо радий був хоч на комусь зірвати злість. Але доля врятувала його руками дурня. Діставшись до місця, я побачив, що іспанець зник, а біля дерева, до якого він був дуже міцно прицурований, стоїть сільський дурник Біллі Мінс і роздивляється срібну монету у себе на долоні.
— Гей, Біллі! Де чоловік, що був тут прив’язаний? — запитав я.
— Не знаю, Томасе, — прошепелявив він. — Мабуть, уже півдороги промчав, а куди — не знаю. Він дуже швидко поскакав, коли я його підсадив на коня.
— Ти підсадив його на коня, дурню? Коли це було?
— Коли? Та хтозна. Може, годину тому, а може, дві. Я в цьому не тямлю. Ого, подивився б ти, як він поскакав! Шпори у нього довжелезні, а він як засадив їх у боки своїй конячині! І не дивно! Подумати тільки — серед білого дня на королівській дорозі на нього напали розбійники! Бідолаха мало з глузду не з’їхав від страху. Слова сказати не міг, тільки бекав, наче вівця. Але Біллі розв’язав його, зловив йому коня і всадовив у сідло. А за свою добру справу Біллі отримав ось цю монету. Ну й зрадів же він, коли я його відпустив! Ого! Бачили б ви, як він помчав!
— Ти ще більший дурень, ніж я думав, Біллі! — сказав я розгнівано. — Адже він трохи не вбив мене! Я з ним упорався, зв’язав, а ти його відпустив…
— Значить, він хотів вас убити, сер, а ви його зв’язали? Чому ж тоді ви не постерегли його? Тоді б ми відвели його і посадили в колодки. Для нас це — що раз плюнути. Ось ви обізвали мене дурнем. А якби ви знайшли людину, прив’язану до дерева, всю в крові і в синцях, яка навіть говорити не могла від страху, хіба б ви її не звільнили? От він і накивав п’ятами, і залишилася від нього тільки ця штучка!
І дурник підкинув у повітря монету.
Зміркувавши, що цього разу Біллі має рацію і що я сам у всьому винен, я обернувся і, не кажучи ні слова, поплентав додому, проте не напростець, а стежиною, яка перетинала дорогу і вела до вершини пагорба. Мені хотілося побути трохи на самоті і обдумати все, що сталося.
Я брів, поринувши в глибокі роздуми про радість нашої любові, про гіркоту розлуки з Лілі і про гнів її батька. Щось біле потрапило мені під ноги. Зайнятий своїми думками, я не звернув уваги на цей клапоть матерії і просто відкинув його вбік кінчиком іспанської шпаги. Мимоволі думка моя перескочила зі шпаги на її власника. Що привело його в наші краї? Напевно, якісь лихі справи. Чому він, побачивши мене, злякався і чому, почувши моє ім’я, напав на мене?
Випадково погляд мій впав на сліди на сирому піску стежини. Це були сліди моєї матері. Я впізнав би їх серед тисячі інших, адже такої маленької ніжки не було в жодної жінки у всій окрузі.
Поряд з ними, немов переслідуючи їх, йшли інші сліди — із гострим носком і на високому каблуці. І тут я раптом пригадав, що на іспанцеві були саме такі чоботи. Значить, це його сліди йшли за слідами моєї матері! Отже, він біг за нею, бо в багатьох місцях сліди сходилися впритул, а подекуди на сирому піску залишилися тільки відбитки його ніг, під якими зникли сліди матері. І тої ж миті мене осяяла здогадка, що саме я відкинув ногою. Це була мантилья моєї матері! Я її впізнав, адже бачив щодня на голові матері, а тут вона валялася на землі. Все це я збагнув в одну мить і заціпенів від нестерпного, гострого жаху. Навіщо ця людина переслідувала мою матір і чому її мантилья опинилася на стежині?!