Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми
Шрифт:
— Надто пізно! — сказав я батькові. — Ви самі хотіли, щоб я помстився, і спонукали мене до цього найжорстокішими словами. А зараз, навіть якщо я знатиму напевно, що через тиждень помру, я все одно не лишуся вдома, бо від таких клятв, як моя, не відмовляються.
— Тоді хай буде так, сину мій! — зітхнув батько. — Страшна смерть твоєї матері затьмарила мій розум, і я наговорив такого, у чому доведеться розкаятися. На щастя, я навряд чи доживу до цього дня, бо серце моє розбите. Мені б пам’ятати, що відплата в руках Божих і він обрушить її свого часу без нашого втручання. Не згадуй мене лихим словом, мій хлопчику, якщо ми більше не зустрінемося. Я люблю тебе, і
— Я це знаю, батьку, і не тримаю на вас серця. Але якщо ви вважаєте, що переді мною у боргу, відшкодуйте лише одним: постарайтеся, щоб мій братик не розсварив нас із Лілі, поки мене тут не буде.
— Я зроблю що зможу, синку мій, хоча, зізнаюся, якби ви так сильно не кохали одне одного, я б із задоволенням їх оженив. Але, повторюю, я вже недовго зможу піклуватися про твої і про інші земні справи, а коли мене не стане, все піде своїм природним шляхом. А тобі, Томасе, я заповідаю: не забувай своєї віри і своєї батьківщини, що б із тобою не сталося, уникай непотрібних сутичок, тримайся подалі від жінок, що гублять нашу молодість, а головне — стеж за своїм словом і за вдачею, бо вона у тебе далеко не голубина. Крім того, де б ти не був, не ганьби віру чужої країни, не глузуй з її звичаїв і не порушуй їх, інакше ти спізнаєш, які жорстокі бувають люди, коли гадають, що це завгодно їхнім богам, — це я зазнав на собі!
Затим батько обійняв мене, благословив, і ми розсталися. Більше я його вже не бачив. Хоча батько мій був ще далеко не старий, приблизно за рік Після мого від’їзду він помер. Серцевий напад застав його тієї миті, коли після недільної служби він стояв у церкві поблизу вівтаря, роздумуючи над прахом моєї матері. Так він і помер, залишивши моєму брату всі свої землі і маєток. Батько був щиросердою людиною, але любив мою матір надто сильно, щоб широко дивитися на життя і завжди бути справедливим. Така любов, природна для жінок, може перетворитися на щось подібне до звичайного егоїзму і змусити того, хто нею одержимий, збайдужіти до всього іншого. Діти були для мого батька не такими дорогими, і він охоче пожертвував би усіма, лише б повернути їй життя. Але зрештою це була благородна вада, адже батько в своїй пристрасті абсолютно не думав про себе і заплатив за свою любов дорогою ціною. Про те, як ми допливли до Кадіса, куди попрямував корабель де Гарсіа, розповісти нічого. У Біскайській затоці здійнявся стрічний вітер і відніс нас до гавані Лісабона, де ми й сховалися. Але зрештою через місяць ми благополучно досягли Кадіса.
Розділ VII
АНДРЕС ДЕ ФОНСЕКА
Тепер я маю розповісти про все, що трапилося зі мною за той час, який я провів у Іспанії.
Передовсім я попрямував до Севільї. Красою цього старовинного міста Мавританії захоплювалися багато мандрівників, і я на цьому не зупинятимуся, бо хочу розповісти про такі землі, де ще не бував жоден зі сміливців, що повернулися до Англії.
Я вирішив у Севільї зайнятися вивченням медицини. Для цього я звернувся до торгових агентів англійської компанії і роздобув у них рекомендаційні листи до севільських лікарів. У них на моє прохання я був відрекомендований під ім’ям Дієго д’Айла, бо не хотів, щоб усі знали, що я англієць. З вигляду я й не був схожий на британця, зовнішність у мене була типово іспанська, і підвести могла тільки моя вимова. Але й цю прикрість я подолав. Я не втрачав жодної можливості удосконалитися в читанні і в розмові, і вже через півроку досконало оволодів кастильською говіркою, отож лише ледь помітний акцент відрізняв мене від справжнього іспанця. Узагалі мови мені давалися легко.
Після прибуття до Севільї я залишив свої речі у скромному готелі і подався до відомого севільського лікаря. Цей лікар мав прекрасний будинок на широкій, тінистій вулиці Лас Пальмас. Якоюсь бічною вулицею я йшов до мети. Це був вузенький, тихий провулок; будинки виходили на нього закритими з трьох сторін внутрішніми двориками, іспанською — патіо. Крокуючи провулком, я звернув увагу на чоловіка, що сидів на табуреті у тіні свого патіо. Цей маленький сухорлявий дідок із дивовижно розумними і гострозорими очима негайно мене запримітив.
Будинок знаменитого лікаря був розташований у полі його зору. Відшукавши цей будинок, я знову завернув у тихий провулочок і став прогулюватися туди й сюди, міркуючи, як відрекомендуватися лікарю, і весь цей час старий стежив за мною своїм проникливим поглядом. Нарешті я попрямував до будинку лікаря, але мені сказали, що той кудись вийшов. Запитавши, коли його можна побачити, я обернувся і побрів тим самим вузеньким провулком. Неквапно дійшов я до того місця, де сидів старий, але коли я з ним порівнявся, він вронив свого крислатого капелюха, яким обмахувався, простісінько до моїх ніг. Я підняв його і простягнув старому.
— Вельми вдячний вам, юначе! — проказав він глибоким приємним голосом. — Ви дуже люб’язні як на іноземця.
— Звідки ви знаєте, що я іноземець, сеньйоре? — запитав я спантеличено.
— Якби я не здогадався про це раніше, я б пересвідчився у цьому зараз, — відповів він із спокійною усмішкою. — Ваша кастильська вимова говорить сама за себе.
Я вклонився і хотів уже йти геть, аж тут він запропонував:
— Мій юний друже, чи не зайдете випити зі мною склянку вина? Воно того варте!
Я хотів було відмовитися, але раптом подумав, що робити мені однаково нічого, а тут я, може, почую щось корисне.
— Дякую вам, сеньйоре, — сказав я. — День сьогодні спекотний, і я не проти освіжитися.
Він мовчки підвівся і провів мене у внутрішній, вимощений мармуровими плитами, дворик, весь оповитий виноградними лозами. Посеред дворика був басейн, заповнений водою, а в тіні під виноградником стояли стільці і маленький столик. Зачинивши двері патіо, старий всадовив мене, узяв срібний дзвоник і подзвонив. З будинку вибігла гарненька дівчина в яскравому іспанському одязі.
— Подай нам вина! — наказав старий.
Вино з’явилося миттю, біле вино “опорто”, надзвичайно приємне на смак.
— За ваше здоров’я, сеньйоре… — і тут мій господар зупинився, піднявши келиха і запитально поглянувши на мене.
— Дієго д’Айла, — озвався я.
— Гм, гм, — пробурмотів він. — Ім’я іспанське, або, вірніше, наслідування іспанському, бо щось я такого не чув, а в мене на імена добра пам’ять.
— Це моє ім’я, а втім гадайте, як вам буде завгодно, сеньйоре… — і я у свою чергу очікувально подивився на нього.
— Андрес де Фонсека, — вклонився він, — лікар цього міста, і досить популярний, особливо з-поміж представниць прекрасної статі. Нехай буде так, дон Дієго, я приймаю це ім’я, бо імена нічого не значать і час від часу їх можна просто міняти. Зрештою, це нікого не обходить. Ви, я бачу, приїжджий… Не дивуйтеся, сеньйоре! Тутешній мешканець не стане озиратися, вагатися і розпитувати, як йому кудись пройти, окрім того, жителі Севільї ніколи не вилазять улітку під спекотне сонце. А зараз, якщо вам не здасться моє запитання нескромним, розкажіть, будь ласка, що привело такого дужого юнака до мого суперника і конкурента?