Корида
Шрифт:
Це було десять років тому…
Космопорт був переповнений. Як тільки замовкли могутні голоси двигунів, як тільки розвіялись хмари пилу, здійнятого потужним струменем із сопел анігіляторів, до корабля, побігли тисячі зустрічаючих.
Феррос Вейн вийшов першим.
Ніхто не чекав такої зустрічі. Радісний гомін, вигуки привітання, усмішки, квіти… Феррос вийшов і зупинився на першій сходинці. В небі ясне сонце, чуже сонце, але таке схоже на земне, таке тепле. Чисте небо. Примружившись від сліпучого сяйва, Вейн усміхнувся, якось розгублено помахав рукою.
— Привіт, брати! — вихопився
Інструкція передбачала: третина екіпажу лишиться на кораблі доти, доки не буде цілковитої певності, що вихід з корабля нічим не загрожує.
Від гурту відокремилась постать худорлявого, збудженого чоловіка.
— Я — Ніколіан Джеррі, — мовив він, утираючи сльози радості. — Привіт, земляни! Дорогі наші! Не хвилюйтесь. У нас на Дюлії вже все гаразд. Той проклятий “Циклоп”… Але не хвилюйтесь, брати. Друзі! Дорогі наші! — Ніколіан завмер в обіймах професора Ферроса. — Спасибі, що ви прилетіли. Спасибі. У нас на Дюлії вже все гаразд. Тут усе добре, лиш до Землі так далеко… Ви назовсім?
— Ще не знаємо, — мовив Феррос.
Дюлія була інформована про приліт корабля з Землі, хоча про мету експедиції дюлійці, певна річ, нічого не знали.
Ферроса Вейна підхопили на руки і понесли. А за ним і решту тих, хто виходив з корабля. Земляни були зворушені. Третина екіпажу, як і передбачалося, лишилась на кораблі, проте вже наступного дня Феррос Вейн дозволив вийти всім. Це було фатальною помилкою. Корабель ні в якому разі не можна було залишати без нагляду. Прискіпливий медичний огляд ще більше приспав пильність землян.
Із щоденника Сандро Новака
“Лише Ніколіан Джеррі та його поплічники знають правду про Дюлію, про комбінат “Вікторія”. Решта переселенців, ощасливлені ремінісом, нічого не знають і знати не хочуть.
Система Ніколіана працює безвідмовно.
Вчора зникли Антон і Василь, зникли разом з тими дюлійцями, кому вони розповідали про справжнє призначення комбінату “Вікторія”. Це жахливо…”
Майже кожної ночі його обступали видіння, вривались у перевтомлений мозок поодинці й по кілька нараз. Мучили, знесилювали. Всі такі схожі одне на одне і водночас щоразу чимось відмінні. Батько. Мати. Заплава Дніпра під Києвом. Оленка в рожевому, поцяткованому зеленим платтячку.
— Я скоро повернусь, — казав він їй.
Проте Оленка не всміхалась безтурботно і дитинно, як колись наяву, дивилась непорушно, а позад неї, наче в кіно, пропливали далекі дуби на тому березі заплави, блакить води, хвилі, хмари в синьому небі. Той погляд завдавав нестерпних мук, і він стогнав, і тоді Морі Дю будив його безпорадного, беззахисного перед нічними видіннями:
— Сандро Дю… Тобі погано? Прокинься…
— А-а-а… Ти чекай, я скоро повернусь…
— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?
— Це ти, Морі?
І Морі починав його втішати, завчено, як належало втішати землянина.
— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?
— Морі, облиш мене. Все гаразд. Облиш. Не треба.
Але пам’ять вистражданого тіла ще берегла спогади.
А потім знову засинав, і знову приходили видіння. Приходив батько і, як і колись на Землі, клав руку на плече.
— Тату?
— Що, синку? Про що ти думаєш?
— Про життя.
— І що ж ти про
Сандро розчулено всміхнувся уві сні, відчуваючи міцну батькову руку.
— Воно таке складне і прекрасне.
— Воно просте, синку.
— Просте?
— Так. Дуже просте, якщо жити чесно.
— Але ж, тату…
— Повір мені, синку. Ти ще дуже молодий. Ти ще зовсім дитина…
— Мені вже двадцять шість.
— А мені лише вісімдесят, синку.
— Мене виснажує чекання.
— А чого ж ти чекаєш, синку?
— Любові…
— Так… — утаємничено говорив батько, а Сандро пильно вдивлявся в дорогі риси батькового обличчя. — Ми живемо, доки любимо це життя…
— І людина не може так довго чекати, тату.
— Не хоче…
— Чекання виснажує…
— Гартує, сину. Повір.
Роззявлена пащека лева, слинява й огидна, зависала над Сандро і реготала.
— Я люблю тебе, — казав лев. — А ти мене любиш?
— Морі Дю… Все гаразд… Облиш мене…
— Давай по одній таблетці ремінісу, — казала мати, і її брунатне волосся виблискувало у світлі місяця яскравими лелітками. — Лише по одній таблетці, і все одразу стане гарним і довершеним, як у кіно. Пропливатимуть картинки за вікном — а ми сидітимемо і дивитимемось, але будемо знати, відчувати, що то не кіно, то життя, а ми його активні учасники, герої того дійства за вікном. Розумні люди винайшли ремініс. Все красиве і приємне зринає з нашої пам’яті, а погане взагалі не з’являється…
— Мамо… Ти ж нічого не знаєш…
А мати плакала безгучно:
— Я все знаю, синку.
— Мамо… Я скоро повернусь.
— Синку, ти завжди був такою розумною дитиною.
— Мамо…
— Прилітай… Ми так давно тебе не бачили.
І знову приходила Оленка. Рожеве, поцятковане зеленим платтячко. Вітер. Дніпровська затока. Могутні дуби на тому березі…
— Оленко, я скоро повернусь.
— Ти просто втомився. Втомився. Але за життя треба боротися, як і за любов.
— Боротьба гартує, сину! — лунав батьківський голос звідкись із піднебесся.
— Чекання гартує, тату… Ти казав, що чекання гартує…
— Так. Чекання і є боротьба. Діяти — це дуже легко… Та от яким ти вийдеш зі свого чекання? Яким, сину? Мені болітиме, якщо… Але ми з мамою знаємо, ти все витримаєш…
І вітер, і знову дніпровська затока, і могутні дуби на тому березі, і рожеве платтячко, поцятковане зеленим, а всі погляди застиглі, мертві…
“Я щасливий. Бо я самотній. І сильний, як мій батько. І я творець нового світу, про який мріяв ще мій батько. Я відчуваю, що саме про таке життя мріяв мій батько. Він і мене виростив з клітини власного тіла. В мене немає матері. Цокання годинника лунає десь у мені. Хтось відлічує хвилини мого щастя. То гупає кров у скронях… Кров? Життя? Як там у Андреша?.. “І день і ніч. Тремтлива свічка. Останній день останнього жалю. Згорає у вогні останнє протиріччя. Я теж помру. Я теж помру. Але немає страху. І нема любові. Бажань немає. І нічого вже нема. Живе вмирає. Залишиться атом. Слухняний атом у реакції окислення добра. Все, що живе, те мусить вмерти. А в пам’яті ще не зотлів той доторк до чола тендітної руки, нездатної подарувати щастя, а лише розпач втрати, невідворотної, мов смерть…” Ніби про мене написано…”