Королеви не мають ніг

Нефф Владимир

— Іди з Богом, сину, і згадуй іноді про ці добрі й приємні хвилини, які ми провели з тобою разом, і нехай тобі всміхнеться щастя. Я теж з радістю і вдячністю згадуватиму той благословенний час, коли мені судилося стежити за твоїм зростанням.

Хоча Петр й уявлення не мав, про які добрі й приємні хвилини, проведені разом, згадує батько, але цей прояв великодушного смирення, забарвлений смутком, так його зворушив, що сльози ринули йому з очей, чорних, широко розставлених очей дванадцятирічного архангела Михаїла.

— Я згадуватиму, таточку, — пообіцяв він, — хоч мені й трохи соромно за те, що я дратував вас під час ваших уроків.

— Пусте, Петре, пусте, — махнув рукою пан Янек, усе ще сумно всміхаючись. — Можливо,

колись ти зміниш свої погляди й зрозумієш, що на світі немає нічого вищого за філософічну науку. Хоч би як там було, пам’ятай: поки я живий, двері мого дому для тебе завжди відчинені.

Петр зібрав своє манаття й перебрався до графського палацу під Петршином; однак — така вже була іронія долі — ще того самого дня він трохи не скористався батьковою великодушністю й не повернувся до завжди відчиненого для нього дому.

Малий Джованні, графський син, ясноволосе хлопченя, тендітне, як батько, з блідими, м’якенькими щічками і голубими, як незабудки, очима, в свої десять років виглядав на вісім. Поява Петра, войовничого ангела, так настрахала його й привела до такої розгубленості, що він захистився від нього, вдавши із себе байдужого, й дивився кудись у простір, немовби новий компаньйон нітрохи його не цікавив. Справді—бо, дивно, що цей тендітний блондин був італієць, тим часом як смуглявий Петр з його чорними палкими очима не мав ні краплі іншої, не середньоєвропейської крові, але в природи є свої примхи, і з ними нічого не можна вдіяти, тільки взяти до відома.

— Джованні — слабенький, а світ — сильний, — сказав граф Гамбаріні, знайомлячи обох хлопців, — через те я надаю великого значення вправам у спритності й силі, фехтуванню, їзді верхи і так далі. А що мені особисто дуже заважає незнання тутешньої мови, я хочу, Петре, щоб ти розмовляв з Джованні, наскільки це можливо, виключно по—чеському і якнайшвидше навчив його своєї рідної мови. А тепер ідіть, тепер година вільних забав.

Німець—мажордом у чорному, а лакей у червоному, який ніс полотняну торбинку, дві дерев’яні битки і срібну тацю під пахвою, провели обох хлопчаків до парку в французькому стилі, розбитого між заднім крилом палацу й оранжереєю, що замикала систему уступчастих, з’єднаних широкими сходами терас, прикрашених статуями і квітниками, тієї холодної пори року ще вкритими глицею. Звідти, обережно ступаючи по дерев’яному містку, що з’єднував береги пересохлого струмка, вони перейшли на невеликий, посиланий піском простір, обгороджений глодовим живоплотом і розділений на дві частини сіткою, натягненою посередині. Лакей висипав усе, що було в торбині, — як виявилося, там лежали ідеально круглі, обтягнені шкірою м’ячики яскравого забарвлення, — і, вклонившись, вручив Джован—ні й Петру по битці.

— Що це таке? — запитав Петр.

— Це, молодий паничу, класична гра, про яку згадував ще великий Гомер, — повчав його мажордом. — Називається вона paume, це французьке слово, й означає воно «долоня», бо раніше м’ячики відбивали долонею. Нині, завдяки новітньому поступу, з цією метою застосовують битки: як зволите бачити, це дерев’яна рамка з ручкою, на яку натягнено струни, і грають у це так: гравці перекидають один одному через сітку м’ячик, намагаючись якнайдовше утримати його в повітрі.

— А навіщо? — запитав Петр.

Це запитання, хоч воно було просте й діловите, здивувало мажордома.

— Я вже сказав, молодий паничу, що це гра, основне правило якої — якнайдовше утримати м’ячик в повітрі. Грайте на здоров’я, а Йоганн буде вам допомагати й приносити м’ячики. Йоганне, стежте за молодими паничами.

Він уклонився і пішов.

— Ну й нудота, — сказав Петр по—чеському Джованні. — І тобі хочеться грати в таке казна—що?

Джованні, бліде личко якого було позначене виразом тихого смирення, хоч і не второпав жодного Петрового слова, але твердо зрозумів, що в них ішлося про його незгоду з характером вільної

розваги, яку їм тут нав’язали. Він відповів милозвучною мовою, наївно гадаючи, що це латина, хоч насправді вона була ближча до мови Боккаччо, ніж Ціцерона:

— Мусимо, а то слуга розкаже падре, і падре розірве нас обох на шматки, розумієш?

Великим і вказівним пальцями він узяв один із м’ячиків і делікатно перекинув його через сітку Петрові, Петр спіймав його і повернув Джованні, відбив і одержав, одержав і відбив; так пристойно вони перекидалися й перекидалися, а коли м’ячик відлітав убік, Йоганн, увічливий худий молодик з довгими чорними бурцями, але гладенько поголений, біг по нього і з поклоном приносив гравцям на срібній таці.

Хвилин через п’ять — десять Петрові ця забава так набридла, і він з такою силою послав м’ячика, що той відлетів крізь крони голих дерев аж кудись до оранжереї, а коли лакей, вірний своєму обов’язку, самовіддано кинувся його шукати, Петр перестрибнув через сітку й підхопив Джованні під пахву.

— А тепер даємо драла, — коротко наказав він і мерщій потяг Джованні, приголомшеного таким поворотом справи, за глодовий живопліт, а звідти — до русла пересохлого струмка.

— Петре, не дурій, це заборонено робити, що скаже Йоганн, коли повернеться? — пручався Джованні, розчер—вонілий від збудження й уражений до глибини душі, бо ще ніколи в житті він не вчинив нічого такого, що суперечило б волі батька. — Це ж особистий footman [11] падре, свинюка із свинюк, він усе падре донесе і ще додасть від себе. Ні, Петре, нам з тобою дадуть такого прочухана, якого ще світ не бачив!

11

Лакей (англ.)

Але Петр не зважав: він мчав уперед. А Джованні — разом з ним, бо не зміг устояти перед його наполегливістю й за хвилину навіть відчув не відоме досі блаженство — привілей героїв і авантурників. «Що ж, — майнуло в його світлій голівці, — я тут ні при чому, це була Петрова ідея, а що мені робити, якщо він старший і сильніший, ніж я?»

Вони підлізли попід ґратками, що закривали діру в мурі, крізь яку струмок, поки там дзюрчала вода, вливався у парк, а звідти смердючою боковою вуличкою, що виходила на Влаську вулицю, подалися на головний Малостранський майдан, де довкола чорного помосту, на якому, склавши на грудях мускулясті руки, біля плахи стояв кат у чорному, з червоним каптуром на голові й чекав на засудженого до страти, а потім до Гандліржського плацика, приблизно туди, де тепер стоїть Вальдштейнський палац і де Петр провів найприємніші хвилини свого дитинства.

— А що ти скажеш падре, коли він почне нас сварити? — запитав своєю італінізованою латиною Джованні, знову пойнятий страхом, бо досі ще ніколи в житті не ходив по місту пішки й без супроводу дорослих. Його все жахало — кат, стратенець, якого привезли в бідці, прив’язаного до лави, напівголого, зі слідами катувань на тілі, жебраки, що, мов жалюгідні купи смердючого дрантя, корчилися на землі й золотушними руками хапали гарно вбраних паничів, благаючи милостиню; брудні кабани, що рохкаючи, рили п’ятачками розм’яклу землю, криваве ремесло цирульника, який перед своїм закладом виривав пацієнтові, що вив від болю, хворого зуба; повії, які виставили у розчинених вікнах підвальних кімнат свої оголені груди; вояки, сторожі і євреї в чорних лапсердаках з жовтим кружалом. Його бліде личко знову набрало звичного виразу вдаваної байдужості, але він хоробро крокував на своїх тонких ніжках, узутих у шпичасті черевики з білої шкіри, лякливо притиснувшись до свого сильнішого й хоробрішого товариша, і скоса поглядав на цей дивний світ, який відкривався перед ним, і схиляв голову на плече своєму захисникові Петрові.