Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Що ж тепер? — запитав брат Августин, такий пригнічений, що в нього ставало серце і зупинялося дихання, від чого його бородате обличчя набуло дивовижного синюватого відтінку.
— Почнемо все спочатку, — відповів пан Янек Кукань із Кукані.
— Але ж це ще сім років праці! — задихаючись вигукнув чернець.
Пан Янек відповів чудовою формулою, яку історія вкладає в уста тільки найзначніших своїх мужів:
— Саме тому ми не маємо права гаяти ані секунди.
Вони й справді не згаяли ані секунди, однак працювати їм довелося не сім, а повних шістнадцять років, перше ніж вони домоглися свого — свіжовиготовленим Каменем філософів, точніше кажучи, малесеньким уламком, укритим воском, здійснили перше перетворення звичайного олова в чисте золото, про яке золотар зі Златницької вулиці буцімто сказав так: за все своє довге життя він не бачив і не зустрічав золота кращого гатунку; дозволимо собі наперед зазначити, що ця подія сповнила вразливого брата Августина хвилюванням, таким убивчим, що його слабе серце зупинилося навіки і він помер найпрекраснішою зі смертей, яку тільки можна побажати людській істоті, — смертю з радості.
Бо з’ясувалося й з’ясовувалося весь час, що попередня праця над Великим творінням, — певна річ, не рахуючи того заключного фіаско, що сталося з вини пана Янека, який невчасно заснув, — проходила за винятково сприятливих обставин, отож якихось там сім років, котрі вона забрала, видалися їм короткою миттю. Зате цього разу обидва маги змушені були починати все знову й знову; перший раз, коли в них лопнув алембік, точніше вершечок дистиляційного апарата, в якому вони завдяки тисячократному перепусканню одержали те, що нині називається важкою водою, або, скажімо, вдруге, коли дефект у склі Філософського яйця спричинив те, що герметично закрита колба розлетілася на тисячі скалок і так серйозно поранила брата Августина, що він радів, що не втратив зір, і так далі, і таке інше. Крім того, пані Куканева, вона ж пані Афра, дедалі дошкульніше, голосніше й лютіше докоряла свого чоловіка за те, що він приносить у домашню скарбничку зовсім мало грошей, тим часом як різні пройди, котрі мають доступ до імператорського двору, багатіють, скуповують замки і маєтки, а він, Янек Кукань із Кукані, примушує її, матір свого первісточка, скніти; щоб заткнути їй рота, пан Янек, згнітивши серце, вбирався частіше, ніж це було в його звичаї, у чорне парадне вбрання, яке було на нього затісне, чіпляв накрохмаленого комірця, який дряпав і стискував йому шию, і, схопивши позолочену трость із чорного дерева, яка, власне, була йому ні до чого, але створювала враження, що й вона має магічну силу, наймав карету і наказував відвезти себе нагору, до імператорського палацу, щоб там, серед придворних панів і паній, якими він нехтував, збути щось із побічних виробів своєї лабораторії: косметичні водички, помади й порошки; якість їх хоч і була, звісна річ, виняткова, але приготування забирало тим більше часу, чим більше він ними торгував.
Та все це дрібниці. Хоч як довго тривав винахід Каменя філософів, дивовижна річ — він усе—таки відбувся. Стверджувати з поважною міною, без найменшого сумніву, ніби пан Янек завдяки якимсь фантастичним лікам, приготовленим на деревному вугіллі з допомогою примітивних апаратів з не менш фантастичними назвами, такими, як «алембік», «атанор» чи «пелікан», що насправді являло собою всього—на—всього вигадливо з’єднані скляні реторти, успішно завершив процес перетворення олова на золото, нам здається недостойним поважної оповіді, якою хоче бути наша історія і якою вона таки є. І все ж не можна не наполягати на факті алхімікового успіху, коли надлюдська терплячість узяла перевагу над злиденністю засобів, які він мав у своєму розпорядженні; ми наполягаємо на цьому, хоч і передбачаємо всі ступені й форми недовір’я, що їх викликає наше твердження.
Ясна річ, пан Янек Кукань із Кукані спершу не йняв віри своїм очам, коли побачив, як грудка розтопленого олова після того, як він опустив у нього малесеньку дрібочку Каменя, поступово набуває мідно—зеленого, потім жовтявого й нарешті золотаво—золотистого відтінку щирого золота. Страшне хвилювання, яке призвело до смерті брата Августина, коли він побачив цю метаморфозу, — то інший прояв такої недовірливості; серце його, безперечно, не стало б, якби йшлося про щось цілком звичне і в повному розумінні цього слова сподіване, — скажімо, золотавий відтінок гуски, яку запікають на деку, або шкіри, підставленої сонцю. Багато ровесників пана Янека теж з недовірою й смішками ставилися до його неймовірного потягу; вчений міг би лишитись до цього цілком байдужим, якби серед тих скептиків не виявилося людини, найближчої його серцю — його одинака.
Бо Петр розчарував батька, зруйнувавши його природну, цілком очевидну певність, що син поділить його захоплення та ідеали, стане його помічником, а згодом — наступником; насправді ж боротьба з субстанцією, яку пан Янек вів разом зі своїм помічником, супроводжувалася сутичками й з рідним сином, з його відразою до батькової лабораторії, до його способу життя та праці, що Петр виказував ще дитиною. При цьому треба вчасно зазначити, що в цій другій, набагато важчій битві позиції пана Янека були ослаблені тим, що пані Афра, гірко розчарувавшись у своєму подружньому житті з гербовим дворянином та імпе—раторовим приятелем, не хотіла нічого навіть чути про те, щоб її єдиний син став алхіміком і до кінця життя був прикутий, як вона, не дуже вибираючи вирази, висловлювалася, до смердючих батькових печей, безглуздих ступок та колб.
Незважаючи на це, пан Янек свої задуми щодо синочко—вого майбутнього почав запроваджувати в життя дуже рано. Ледве—но Петр виріс із пелюшок, він виділив йому окрему посудину, щоб той тільки туди ходив пісяти, бо для виготовлення особливої солі, так званого армінію або амонію алхімікові потрібна була чиста дитяча сеча. Коли Петрові виповнилося шість років, пан Янек дочекався допомоги його дитячих ручок у збиранні крапельок роси з листочків таємничої рослини під назвою Alchemilla, або «росянка», по—народному «гусячі лапки», «калюжниця» або «плащ Діви Марії». Квіточка ця, дрібна, непримхлива, непоказна, росла в саду у Куканів де попало з червня по вересень.
Для шестирічного хлоп’яти було каторгою ще спросонку, рано—вранці повзати навкарачки у мокрій траві й крапелина за крапелиною струшувати в келишок ідіотську алхімічну росу, отож пан Янек, замість того щоб захопити сина, як він сподівався, й розбудити в ньому радісне відчуття важливості того, що він робить, і причетності до батькового діла, прищепив йому відразу й відштовхнув його, наскільки це було можливо. Потім, коли йому все вже набридло, як гірка редька, Петр запитав себе: «а навіщо?» — згодом це стало його найулюбленішим виразом, — і, покинувши росянки росянками, шмигав у сінник, де зберігався корм для двох корівок — вельми важливої складової частини куканського статку; досхочу там виспавшись, він наливав у келишок води з криниці й відносив її батькові до лабораторії; та обставина, що пан Янек нічого не запідозрив, похитнула Петрову повагу до його діла, якщо вона ще взагалі була у нього.
Перша лекція з алхімії, коли пан Янек продемонстрував Петрові захоплюючий, як він сам простодушно гадав, але при цьому вищою мірою наочний дослід з так званим Філософським батогом, була нітрохи не успішніша.
Усі або майже всі докази існування Філософського каменя та його властивостей облагороджувати малоцінні метали, які дійшли до нас із глибини чотирьох тисячоліть, тобто з доби, приблизно обмеженої життям єгипетського царя і чудотворця Гермеса Трісмегістоса, легендарного батька алхімії, одноголосно стверджують, що для проведення подібного досліду потрібна лише незначна кількість такої речовини. Із цього багато разів повторюваного й підкреслюваного твердження неминуче випливає висновок, що Камінь філософів, який ми вважаємо джерелом ядерної енергії, виробленої домашнім способом, уживався алхіміками як могутній каталізатор, точніше, ядерний каталізатор. А щойно згаданий нами Філософський батіг — не що інше, як стародавнє алхімічне позначення каталізатора, тієї таємничої субстанції, котра прискорює і цим самим дає змогу успішно проходити хімічній реакції без участі в ній самої субстанції.
Сказати, що малий Петр Кукань із Кукані не любив батькової лабораторії, означає сказати дуже мало: він її ненавидів. Вона викликала в нього огиду, бо була темна, холодна і в ній нестерпно смерділо; він боявся змії, намальованої на її єдиному вікні, і язиків полум’я, які виривалися з печі; нагонила на нього страх і зовнішність брата Августина з його єдиним, кольору зеленого моху зубом, що блискав у темному проваллі рота, зарослого густою брудною бородою і вусами, обпаленими вогнем, коли чернець щось говорив або всміхався; брат Августин відплачував Петрові за неприховану огиду відвертою антипатією, бо не забував, що Велике творіння, яке перебувало вже в останній фазі, зіпсувалося саме в день Петрового народження, коли пан Янек, тішачи себе мріями про долю свого сина, навіть не помітив, як заснув. «О Боже, — думав іноді Петр, — чому в мого тата таке нікчемне заняття? Бути алхіміком — та це ж найгірше, що може бути, навіть ковалеві Неруді ведеться краще, бо хоч у нього в кузні теж є піч, проте він підковує коня на сонечку в дворі; і кравець живе краще, бо хоч він теж сидьма сидить у своїй майстерні, але там принаймні нічого не смердить; і волоцюзі краще, і возному, і корчмареві з «Трьох шалапутів», і перевізникові, і воякові, і взагалі всім людям, тільки алхімікові доводиться найсутужніше».