Королеви не мають ніг
Шрифт:
Терпляче виконуючи все це, алхімік поринав також у приємні роздуми про поєднання в часі двох народжень, які його ощасливили й чиїм творцем він був, — про народження дорогоцінної матерії, яке відбувалося зараз на його очах, і про народження синочка, яке щасливо закінчилося; і, трохи захмелілий від свого подвійного батьківства, вчений не вберігся від дещо фривольної думки — його суворо стиснуті вуста мимохіть скривила радісна усмішка: «Наскільки легше пустити на світ дитя, ніж винайти Камінь філософів!»
Ця думка була не лише фривольна, але врешті—решт могла видатися навіть божевільною, бо вчений таким чином прирівнював одну до одної дві події, які не мали між собою нічого спільного; у випадку народження дитяти можна було говорити про його народження в повному і первісному значенні цього слова, а в випадку Каменя філософів — тільки в значенні переносному. Та насправді це не так — адже й Камінь філософів терпів справжні муки народження, бо й він, так само як і дитя, виник не інакше як шляхом вінчання і змішання двох начал — чоловічого і жіночого. Чоловіче начало заступає тут Філософська сірка, що, звісно, не має нічого спільного з сіркою звичайною: її з великими труднощами добуто з чистого золота, котре являє собою матеріалізацію тепла, що міститься в землі і в вогні, а мовою алхіміків вона одержала самі тільки чоловічі назви, наприклад: Зміїний самець, Король, Чоловік, Дух, Діяч, Безкрилий дракон або Червоний лев. Жіночим началом, з яким Філософська сірка з’єдналася під час Шлюбу, коли роль священика виконувала Філософська сіль, була Філософська ртуть, екстрагована зі срібла, матеріалізована волога, що міститься в повітрі і в воді, — вона називається Вірменською сукою, а також Лілеєю або Білою манною, Лоном, Молоком, Білою дамою, Мінливою порою плюс цілою низкою інших, не менш дивних назв, котрі розпалюють уяву. Дитя народжує мати, запліднена батьком, якого теж народила мати; і чотири стихії, з яких виник цей світ, себто земля, вода, вогонь і повітря, чиїм найдорогоціннішим дериватом [3] є Камінь філософів, самі виникли із світлової Пратуманності, котра називається Матір’ю.
3
Дериват — похідне від чогось первинного
Отже, лукава алхімікова думка, яка пробилася з глибини його вченості, була цілком виправдана, бо під час сотво—ріння Світу, Філософського каменя і Дитяти йшлося про одне і те саме. Певна річ, те неймовірне напруження, якого, на відміну від сплодження дитяти, вимагає створення Каменя, виникає тільки тому, що людина — вельми невмілий алхімік порівняно з алхіміком божественним, чию присутність відчуваєш у кожному живому організмі і якого Арістотель називав «ентелехія» і «Paracelsus archeus», отож пан Янек спокійно може називати його «алхіміком — безвісним майстром і постійним гостем», якому все відомо, навіть те, що йому ще належить пізнати, і який непомильно керує процесами в людському організмі, старанно підтримує в ньому температуру на належному рівні й биття серця в належному ритмі, чітко відділяє шкідливе від корисного, а в жіночому лоні, неоковирною подобою якого є пічка «атанор», точно регулює процес визрівання й зросту нового індивіда. «Боже ти мій, — зітхнув пан Янек, — яке це диво! І як милостиво й завбачливо з твого боку послати мені наступника в ту хвилину, коли я пересвідчуюсь, що виснажлива праця всього мого життя не зійшла нанівець!»
Бо в тому, що пан Петр Кукань із Кукані продовжить справу пана Янека Куканя із Кукані, тільки за кращих умов, ніж було послано долею його батькові, — не могло бути жодних вагань і виправданих розумом сумнівів.
«Великі завдання чекають на тебе, любий Петре, бо ти помиляєшся, якщо вважаєш, що Філософський камінь — вінець усього й, отже, твій батько вже звершив справу свого життя. Чого варте все золото й срібло світу, якщо людське життя таке коротке й повне стількох страждань! Але все це байдуже, байдуже — заради цього й прийшов на світ Петр Кукань із Кукані, щоб для власної потреби й потреб своїх ближніх винайти алкагест — універсальний лік, який убирає, розчиняє і виводить із тіла все, від чого воно старіє, і завдяки цьому робить людину безсмертною. Та Петр Кукань із Кукані буде далекий від того, щоб задовольнитись реалізацією алкагесту: рід Куканів він укриє славою завдяки тому, що розгадає загадку ізоляції Світового духу і таким чином відшукає субстанцію, з допомогою якої гниле дерево оберне на дерево здорове, а вмираючому старушкові поверне юнацьку бадьорість і силу; і якщо твоя геніальність, у якій я не сумніваюсь, з’єднається з гордливістю і витривалістю, ти зможеш вирішити нарешті й одвічну проблему гомункула, штучної людини, зародженої в реторті».
Скупо усміхаючись, пан Янек примружив стомлені очі, щоб у всій довершеності уявити собі цього гомункула, вільного від людських вад, завбільшки з палець, і чарівного, як воскова фігурка, виліплена майстром, жвавого й пустотливого, як поганин, і при всьому тому безмежно вдячного за своє незбагненне існування, бо, як відомо, нема нічого гіршого, ніж небуття. Він бачив його, цього дивовижного куцанчика, завдяки науці вирваного з безмежної порожнечі, такого кумедного хлопчичка, бачив, як він розгулює на столі серед книг, циркулів і каламарів, завжди готовий звідкись вискочити чи визирнути — стрункий, граційний, виряджений у гарненьке вбраннячко іспанського дворянина, при боці — рапіра, зроблена з нагостреного жала шпигувальної голки, якою він колись виграє свою першу битву з голодною мишею. Тим часом як учений, ціпеніючи, уявляв собі цей жорстокий двобій найшляхетнішої істоти з найнікчемнішою і найпримітивнішою твар’ю з усіх, що бігають по землі, пенсне з’їхало йому з носа, і він заснув тихим, міцним сном.
Отже, тієї прохолодної ночі наприкінці квітня в домі Куканів спали всі — пан Янек, якому снився гомункул, брат Августин, якому, безперечно, приснилося щось благочестиве, дитятко, якому, нам здається, не снилося нічого, і мамуня, молоденька, але енергійна дочка вбогого холо—щія; їй, відповідно до простоти її думки, снилося щось невиразне про золоті карети, в яких колись їздитиме її син. Тим часом над колискою, де не візьмись, нахилилися три жінки.
Де взялися — там взялися, але це достеменно так, і нічого тут не вдієш. Прийшли звідкільсь, звідкіль завжди приходили з давніх—давен, і тепер усі три стояли біля колиски — стрункі, убрані в блискучі, вільно спадаючі шати і трохи просвічувалися — то більше, то менше. У ті часи їх називали парками, так їх називають і дотепер, але насправді це були стародавні мойри язичницької єресі — Клото, Лахесіс й Атропос, дочки Зевса—громовержця. Клото і Лахесіс були білі чи білясті, Атропос — чорнява, така чорнява, що якби не кілька жарин, які ще яскріли у вогнищі каміна, її взагалі не можна було б побачити в темряві.
Перед тим як розпочати сповнювати своє призначення, заради якого вони звідкільсь сюди прибули, всі три роздивилися дитятко, чию долю їм судилося визначити. Клото і Лахесіс, нахилившись над колискою, зосереджено міркували, яку цноту присудити цьому хлоп’яточку, котре рівно посапувало й з першого ж погляду підкорило їхні серця — пусте, що ці серця були прозорі. Зате Атропос задовольнилася одним—єдиним поглядом, який вона побіжно кинула на дитятко, й не думала ні про що. Та й у цьому не було потреби. На її думку, надмір різку, кожна людина — чоловік це чи жінка, білий чи чорний, плебей чи вельможа, такий чи сякий, — заслуговує тільки найгіршого. Зло завжди простіше за добро.
— Як, по—вашому, сестри, чи не пора нам починати? — озвалася вона трохи перегодя.
— Що ж, починай, — відповіла Клото.
— Гаразд, починай, — погодилася з нею Лахесіс. Вони з досвіду знали, що для дитяти вигідніше, коли почне чорнява Атропос, бо навіть якщо вона й присудить йому найстрашніше лихо—недолю, вони, добрі богині, зможуть ще щось урятувати. За класичний взірець цього досвіду може правити відома історія принцеси Rose d’Eglantine, тобто Сплячої Красуні, якій Атропос напророкувала, що в п’ятнадцять років вона вколеться веретеном і помре. Та оскільки, на щастя, Клото тоді ще не оголосила свій рішенець, вона встигла трохи змінити це несприятливе пророцтво: хоч принцеса і вколеться й помре — тут уже нічого не поробиш, — однак смерть її буде тільки вдаваною і через сто років вона прокинеться знову. (Як ми знаємо з приватних, однак цілком надійних джерел, Лахесіс, коли все скінчилося, гірко докорила своїй білястій сестрі за те, що таку нещасливу долю вона не спромоглася поліпшити вишуканішим і вигіднішим для принцеси способом, просто вдавшись до невинного, однак завдяки своїй обтічності зручнішого слівця «звісно». Принцеса, могла б вона сказати, певна річ, уколеться веретеном, якщо, звісно, якесь веретено взагалі потрапить їй до рук; та оскільки такі предмети, як веретено, в королівських замках не водяться, принцеса уникне своєї долі, в усіх інших випадках неминучої, й помре, доживши до дев’яноста років, так і не побачивши жодного веретена, не кажучи вже про те, щоб ним уколотись).
Пам’ятаючи про це, Атропос неохоче розпочинала перша.
— Ні, тільки після вас, — мовила вона, відвернувшись до вікна, і зробилася такою прозорою, що здавалось, ніби її тут немає зовсім.
— Що ж, тоді до праці, — сказала Клото, і прозорість її зменшилася.
— Ти перша, сестро, — відповіла Лахесіс, яка теж зробилася не такою прозорою, як була напочатку.
— Будеш високий, як осокір, плечистий і тонкий станом, а лицем подібний до архангела Михаїла, чий образ прикрашає боковий вівтар у костьолі міноритів, — почала Клото.
— Ця обставина, тобто твоя подібність до архангела Михаїла, відіграє в твоєму житті суттєву роль каузального фактора, — докинула Лахесіс.
— Будь ласка, не перебивай мене, сестро, — мовила Клото невдоволено. Вона не любила, коли Лахесіс втручалась у її пророцтва, а надто коли вона робила це своїм надміру інтелігентним способом, чим, на думку сестри, тільки зайве ускладнювала долі людського роду.
— Даруй, сестро, — вибачилася Лахесіс. — Але я вважала це уточнення вельми суттєвим.