Королеви не мають ніг
Шрифт:
ПРИТЧА ПРО ДОБРОГО ЧОЛОВІКА, ДОЛЮ ЯКОГО ОПЛАКАЛА ПРЕКРАСНА ЧАРІВНИЦЯ
Перед тобою, читачу, перша книга трилогії чеського письменника Владіміра Неффа «Королеви не мають ніг», роману, який вважається одним із найчитабельнших творів історичної белетристики на своїй батьківщині. Трилогія «Королеви на мають ніг», «Перстень Борджіа» та «Прекрасна чарівниця» наближається до історичної.
Історичний роман як такий — явище вельми складне й багатоманітне в світовій літературі; здається, жоден прозовий жанр не мас стільки видів, підвидів, такого видового розмаїття; не дивно, отже, що історична белетристика щодо читабельності займає одне з перших місць, адже не секрет, що і в нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком зрозуміле прагнення історичного пізнання; з другого — історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що також приваблює читача; крім того, читач залюбки проводить паралелі до живої реальності; зрештою, й автори користуються історичною формою, аби вільніше висловлювати сучасні думки і ставити сучасні проблеми. Таким чином, з читачем відбувається подвійна —
Не зайве буде привести щодо цього класичні слова Івана Франка з його передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична — се не історія… Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами», і далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено і в причиновім зв’язку; повість історична мас вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна». (Твори: В 50 т. — Т. 16. — С. 7).
Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагадування» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII століття і авторами відомої драми—декламації «Милість божа»), та бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б для прикладу «Майстра Мартіна—бондаря та його челядників» Г… А. Т. Гофмана або ідилії Пантелеймона Куліша), реалісти розвивають патріотично—пізнавальний історичний роман чи повість, подають близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковують ідею твору потребам сучасності, як це визначає й Іван Франко. Знамените визначення Александра Дюма, що історія — цвях, на якому він вішає свою картину, досить точно відбиває цю позицію. Бажання зацікавити читача сприяє розростанню сюжетної вигадливості, через що герой починає наділятися суперрисами і з волі автора проходить низку найдивовижніших випробувань, зчаста й авантюрних, отже, й з’являється так званий авантюрний роман — твори А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта; обидва вони значно вплинули на подальше вироблення форм історичної белетристики. В нашій же літературі першим зразком авантюрно—патріотичної повісті можна назвати «Марусю» Марка Вовчка, якій, до речі, судилася популярність не так у нас, як у Франції, навіть в Італії, а зразком вальтерскоттівського роману стала «Чорна рада» Пантелеймона Куліша. Пізніші романи Михайла Старицького, Івана Нечуя—Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича та інших якнайбільше відповідають визначенню роману патріотично—пізнавального. Михайло Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, фактично популяризував факти історичних монографій Миколи Костомарова і писав їх російською мовою, зокрема, й тому, щоб зацікавити рідною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову та зв’язок з рідною землею й асимілювалися. З виховною метою пишуться історичні романи й для молоді.
Як реакція на таке відверто тенденційне пристосування історичного роману, постав у європейській літературі роман факту, чи, як його називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману—есе і ставив перед собою завдання скрупульозного відтворення історичної минувшини. В українській літературі видатними представниками такого типу літератури треба назвати академіка Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю об’єктивною фактографічністю.
Від Вольтера з його «філософськими повістями» бере початок історичний роман—притча, який кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі велику проблему людського буття — блискучим зразком цього жанру я назвав би «Йосипа та його братів» Томаса Манна і «Фараона» Болеслава Пруса, а в українській літературі «Авірона» та «Довбуша» Гната Хоткевича. Як на мене, вершиною цього жанру треба б назвати твори сучасного англійського письменника Вільяма Джеральда Голдінга.
Загалом, двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема, історичної XIX століття, зливає воєдино поетику різних стильових епох, отже, історичний твір часом вбирає в себе поетику готичного роману з його тяжінням до опису «жахливих» ба навіть фантастичних ситуацій, використовує практику фольклорно—фантастичної, казкової літератури, не відкидає й патріотично—пізнавальних функцій, зрештою, письменник на матеріалі минулого не раз пробує вирішити ті чи інші соціальні проблеми сьогодення; твориться й авантюрний роман, який є не тільки простим чтивом, але й збагачується компонентами інших історичних жанрів — одне слово, сучасний історичний роман стає складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Розвивається й роман—есе, який збагачується чисто белетристичними прийомами, з’являються також пародійні романні форми, які дають змогу безперешкодно користуватися шаблонами історичного роману, так би мовити, через зумисне підкреслення цієї шаблонності, з використанням іронії, яка дозволяє авторові ніби вибачитися за вживання того—таки шаблону. Сучасний белетрист навіть утручається в святе святих, тобто намагається стерти межі між белетристикою та історією. Белетрист не тільки оперує живими картинами, для нього історія не лише цвях, на якому автор вішає свою картину, він починає втручатися в те, що І. Франко назвав: «мотивуванням і групуванням фактів», тобто історик—белетрист створює свою, часом і фантастичну, модель минулого, що часто викликає гостру реакцію вчених і навіть нещадну критику з їхнього Соку. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про тс, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які виборюють право фантазувати на теми історії — без цього їхня праця не мала б привабливості, так само як марною Сула б історична наука, побудована на грі фантазії й пригодах історичних осіб. З цього приводу пригадується мені небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення в народі формують не вони, історики, — сказав він, — бо їхні книжки спеціальні й малотиражні, а белетристи з їхніми
І все—таки, як на мій погляд, оця дискусія між істориками й белетристами, навіть святе обурення істориків на фантазійну діяльність і вільності письменника безгрунтовні, бо моделювання історії, подій і фактів історичних — одна з конечних потреб красного письменства. Зрештою, в тому, що історичне бачення формується не істориками, а белетристами, винні не письменники, а самі історики, які, на відміну від істориків XIX століття, так мало працюють у популяризаційних формах, не творячи науково—художні історичні структури. Як не згадати при цьому золотих слів блискучого українського есеїста кінця XIX — початку XX століть Василя Горленка: «Вчені наші, — зазначив він у есе «В стародавньому монастирі», — найчастіше пишуть сухо й блідо, ототожнюючи серйозність із важкотілістю, а вченість із нудьгою». А в іншому есе («Заповіти села») Василь Горленко додає, що вчені наші «перетворили свої роботи… у наукову гімнастику, чужу живій поезії».
Цю преамбулу я дозволив собі зробити, бо без неї важко зрозуміти роман, який пропонується читачам. Чеська література, як і українська, має багату й розроблену традицію історичної белетристики. А сімдесяті роки (саме до них і належить трилогія Владіміра Неффа) явили низку історичних романів та повістей Мілоша В. Кратохвіла, Вацлава Каплицького, Богуміла Ржиги, Йозефа та Мірослави Томанів, Норбсрта Фрида, Алсксея Плудека, Алени Врбової та інших. Характерною ознакою цих романів є те, що вони, попри прив’язання їхнє до чеської історії, континентальні, тобто базуються на тлі європейської ба й світової (зокрема східної — Туреччина, Індія) історії і ставлять перед собою так звані світові морально—eтичні, людинознавчі проблеми. Трилогія В. Неффа цілком вписується в цю «нову хвилю» чеської історичної белетристики і с цікавою спробою сполучення засвоєних європейською літературою XIX і XX століть літературних форм та стилістичних засобів історичної белетристики, їхньою, я б сказав, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча, на мій погляд, з цим терміном треба поводитися обережно: будь—яка пародія — ознака виродження жанру, осміювання серйозного, це, зрештою, намагання покінчити з тими чи іншими уже смішними прийомами певного жанру.
Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій, тут перш за все згадуються романи А. Дюма і Брехтова «Матінка Кураж». Немало є в творі й гумору, є перегуки з «Декамероном» Д. Боккаччо. Але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм — явище не першої половини XVII століття, а другої половини ХVIIІ—го — «Прекрасна чарівниця»), перекиданням прямих містків у сучасність, підкресленням того, що твір — це історія, розказана людиною двадцятого століття. Письменник прагне створити певною мірою універсальний твір, закидає, образно кажучи, вудочку, щоб його наживку схопив навіть легкочтивець, але мета автора, насмішивши й потішивши читача, сказати йому про речі далеко не смішні, про те, що болить і хвилює його, людину двадцятого століття, отже, він намагається втягти читача у сферу свого цілком серйозного мислення. Його позиція, як у середньовічних блазнів, що, вбравшись у блазенську одежу, вже тим самим здобувають право говорити те, чого не скаже людина у партикулярному костюмі. Адже письменник ставить перед собою не елементарно—травестійні завдання, гумор, пародія, навіть травестія служать йому приблизно так, як нашому Іванові Котляревському, адже справжня пародія в нашій літературі — це не Котляревський, а котляревщина. Цим таки завданням служить зумисна «літературність» твору, і це чиниться для того, щоб в уяві читача поставали відомі асоціації, пов’язані з раніше прочитаним («Дон Кіхотом», «Графом Монте—Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо), тобто автор, скажімо, не тільки закидає вудочку з наживкою легкочитцеві, але й читачеві, в голові якого уже утворені постійні асоціативні вузли, засновані на знайомстві з європейською літературою. Письменник ніби свідомо грає з читачем інтелектуальну партію, сплітаючи в одно засади авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично—пізнавального та історичного роману, засіває сторінки реаліями часу, обраного для розгляду, і пізніших часів.
Владімір Нефф — один із найплодовнтіших і найпопулярніших сучасних чеських письменників. Народився він 1909 року в родині празьких комерсантів. Учився в Празі, потім у комерційній гімназії в Женеві, служив у армії, працював, чи власне практикувався, в торговельних закладах Відня та Бремена, згодом повернувся на батьківщину. Мав усього двадцять чотири роки, коли видав «Турботи Ібрагіма Скали» (1933), детектнвно—пародійну повість, де зустрічаються перші засновки його поетики. В цьому ж стилі він пише й «Паперовий паноптикум» (1934) і «Темперамент Петра Больбека» (1934) — ось де початок відомої неффівської іронії. В «Останньому візнику» (1935) ця іронія також присутня. Тоді ж таки, в тридцяті роки, Владімір Нефф розробляє сімейний роман («Маленький велетень» — 1935, «Двоє за столом» — 1937 і «Бог марноти» — 1939) — зразки так званої психологічної прози, що дало письменнику змогу невдовзі створити вже чисто психологічний роман «Тринадцята кімната» (1944), твір без видимих часових орієнтирів, дія якого точиться на влтавському острові Кампа. Зрештою, «Тринадцята кімната» такий самий сімейний роман, але життя дорослих проглядається тут очима дітей хірурга Калісти і адвоката Дивіша. До історичної белетристики В. Нефф вдається в п’ятдесяті роки, саме в той час, коли література перебувала під сильним пресом вульгарної соціології — в 1953 році виходить його роман «Српновські пани», в якому йдеться про останніх королів чеської династії Пршемисловичів (кінець XIII — початок XIV ст.). Написано роман у формі хроніки замку Српно — того самого, де пізніше сидітиме в засланні Петр Кукань із роману «Королеви не мають ніг». І в цьому романі помічаємо властиву В. Неффові іронічність викладу. Загалом, історичний роман все більше й більше захоплює письменника, окрім того, його ваблять розлогі полотна, і в кінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років він видає «Шлюби з розрахунку» (1957), «Імператорські фіалки» (1958). «Лиха кров» (1959), «Весела вдова» (1961), «Королівський візник» (1965) — цикл з’єднаних між собою романів, своєрідне злиття історичного й сімейного романів — дія відбувається в Празі від середини XIX століття до 1945 року й оповідається тут історія родин Борнів і Недобилів, тобто маємо розлогу сімейну хроніку із заглибленням у найближчу в часі історію.