Королеви не мають ніг
Шрифт:
— Байдуже, — сказав імператор. — Якщо ви знесете тортури першого ступеня, то неминуче здастеся під час другого ступеня, коли тими самими щипцями ми звелимо виривати вам щось значно чутливіше, ніж ребра.
— Не здамся, — похитав головою пан Янек.
— Тоді нам не залишається нічого іншого, як переконатись у цьому, — зітхнув імператор.
— Моєму синові нічого невідомо, а від мене ви не почуєте більше ані слова, — сказав пан Янек і, схопивши циркуля, упер його вістря собі в груди.
— Варта! — заревів імператор і підхопився з крісла, але не встиг ступити й кроку, як пан Янек наліг на стільницю і ввігнав вістря циркуля собі в серце саме в ту мить, коли в дверях з’явився начальник варти.
— Лікаря! — закричав імператор. — Мерщій по лікаря! Він не сміє померти! — І кинувся до пана Янека, який осунувся на підлогу, в передсмертній судорозі стягуючи за собою обома руками гору книг і пергаментних сувоїв.
Коли імператор підвівся, тримаючи в руці закривавлений циркуль, висмикнутий із рани, обличчя його було бліде, як в опівнічного привида, а очі — божевільні.
— Це ти його вбив, — сказав він, штрикнувши Петра вістрям, від чого на його камзолі проступили маленькі плямки крові. — Ти молодший і меткіший, ніж ми, ти ще міг підскочити й завадити йому, однак ти цього не зробив, бо ти хотів, щоб він помер. Але не надійсь, проклятий, що від цього щось зміниться на твою користь. А тепер іди й упади навколішки, здійми руки й благай небо, щоб нам пощастило знайти його Філософський камінь, який ми звелимо шукати у вашому домі так, як іще ніхто нічого не шукав, — слізно благай небо й помагай нам у наших шуканнях бодай молитвою, бо якщо станеться так, що ми той Камінь не знайдемо, увесь тягар нашого розчарування й гніву впаде на тебе і тобі доведеться так погано, що навіть цей небіжчик у своїй могилі здригнеться з жаху від того, що ми з тобою зробимо.
Імператор кивнув вартовим, щоб вони вивели Петра, а тоді почав обома кулаками тасувати тіло пана Янека.
— Віддай мені Філософський камінь! — кричав він, схлипуючи. — Устань і віддай мені свій Камінь! Чуєш? Ти мертвий, і наші нікчемні людські справи, які мали для тебе таку велику вагу, тепер тобі вже зовсім байдужі. Яка тобі різниця, що принесе твій Камінь — благословення чи прокляття, рай чи пекло, день чи ніч? Ти над нами, над людьми, над речами, ти в іншому світі й тому можеш віддати мені те, в чому за життя відмовляв — прокинься бодай на хвилину й скажи, де ти заховав свій Камінь.
Але пан Янек залишався мовчазним і тільки тихо, задумливо всміхався.
Частина друга
ПРОКЛЯТЕ ІМ’Я ГАМБАРІНІ
Це сталося в середині літа, потім минуло ще шість тижнів, а Петр і далі сидів в одиночці. Якось наприкінці вересня його рано—вранці посадили на воза й з ескортом із п’ятьох чоловік відвезли в замок під назвою Српно, на південь від Праги, неподалік від Бенешова.
Це було старовинне дворянське гніздо, яке пам’ятало ще часи короля Вацлава Другого; після того, як рід српновців вимер, точніше, як вимерла чеська парость цього роду, Српно перейшло у власність корони. Замок мав велике стратегічне значення, бо охороняв і панував над басейнами річки Саги перед злиттям її з Влтавою, але, як це часто трапляється з середньовічними замками, у ньому незручно було мешкати, а ще важче туди добиратись, через те він служив уже тільки для військових цілей як казарма озброєної залоги, а іноді й як державна в’язниця — в’язниця, що славилася своєю жорстокістю, бо лютий бургграф, котрий управляв српновськими маєтками, мав погану звичку садити або, точніше, спускати своїх «вихованців» у страшну гладоморню в формі пляшки, — внизу широку, вгорі вузьку, видовбану в підмурівку оборонної вежі замку й названу «Забуттям». Через те, коли Петр із кількох слів, якими обмінялися між собою члени ескорту, зрозумів, що його везуть у Српно, він усвідомив, що імператор виконує свою обіцянку і, якщо не знайде Філософський камінь, то вчинить із ним, Петром, гірше, ніж страхітливо; він поринув у глибини похмурого відчаю й не думав уже ні про що, крім тільки того, як знайти цвях, або скалку скла, чи хоча б гострий камінець, яким можна було б перерізати собі вени й зійти кров’ю, але його так міцно прив’язали товстими мотузками до лави, на якій він сидів, що не міг навіть поворухнутись.
«Блок, на якому мене спускатимуть у яму, вищатиме, нагадуючи собаче скавуління, — подумав він. — А з ями на мене війне трупним смородом. А потім я опинюся внизу, пес перестане скавуліти, кат закриє ляду гладоморні, й настане кінець, після якого справжні тортури тільки почнуться».
Він повторював це в нескінченних варіантах, причому видива близьких жахів уявлялися йому щораз виразнішими, і що виразнішими вони йому уявлялися, то дужче цокотіли в нього зуби.
Суворі обриси вежі «Забуття», схожої на свічку, вже вимальовувалися вдалині дедалі чіткіше, в міру того, як вони наближалися до Српно, і не встиг віз проїхати по опущеному звідному мосту й зупинитися на головному подвір’ї замку, як Петр був уже ледь живий від жаху.
Начальник ескорту завів його до канцелярії на першому поверсі замкового палацу, де суворо, по—військовому, разом з супровідними документами, передав його бурггра—фові і, клацнувши підборами, вийшов.
І тут бургграф, на превеликий Петрів подив, вийняв з рота гіпсову люлечку, подав йому руку й відрекомендувався:
— Войті Куба із Сихрова.
Це був синьоокий велетень з широким червоним обличчям, опуклим чолом, чим трохи скидався на добродушного, привітного до людей дельфіна, і величезним черевом, яке випиналося над низько спущеними штанями. Над переніссям у нього чітко вирізнявся трикутничок, перевернений на вершину, який був тим виразніший, чим старанніше Войті розмірковував чи був чимось заклопотаний. Петр, не знаючи, що думати про це привітання, теж відрекомендувався.
— Дуже радий вітати вас, сідайте, прошу, — сказав пан Войті і, крекнувши, опустив на стілець свою широку сідницю. — Мушу признатися — я не дуже радий, що вас прислали до мене, клопотів вистачає й так, а тепер ще й острожник на шиї. Врожай цього року був поганий, не знаю, як виконати обов’язкові поставки, кури перестали нестись, наче змовилися, у Весіці виздихали всі свині, а от слив уродило так багато, що не знаємо куди їх дівати. Ви любите сливи?
— Люблю, — відповів Петр, наче вві сні.
— Тоді їжте до несхочу, аж поки з душі почне вернути, — засміявся пан Войті й, насадивши на носа окуляри, заходився вивчати Петрові папери; а Петр подумав: цей катюга навмисне розмовляє з ним так люб’язно, аби тим сильніше дати відчути жах того, що його спіткає незабаром.
— Усе це курзу—верзу, — сказав пан Войті, відсунувши папери. — Тут написано, буцім ви вороже настроєні до височайших рішень і замірів його величності — але хто нині не настроєний вороже до рішень і замірів такого імператора, як наш?
«Провокація», — подумав Петр.
— То що все—таки з вами сталося, чоловіче? — запитав пан Войті. — Що ви насправді скоїли?
Петр відповів йому по щирості, що, власне, приводом, чому його кинули за грати, був поєдинок з рицарем фон Тротцендорф.
— Ну, ну, через поєдинок людей не посилають до Српно, — похитав головою пан Войті. — Хоча, звичайно, імператор поєдинки заборонив, бо їх заборонено у Франції, а він мавпує все, що робиться у Франції, але коли хтось цю заборону порушує, він заплющує на це очі, бо й французький король на такі речі теж заплющує очі. Дворянин, який не б’ється на дуелях, — однаково, що півень, який не кукурікає, правда ж? Я сам замолоду кілька разів бився на шпагах. Щиро кажучи, тільки раз, — виправився він, бо від нього не сховався недовірливий вираз, який відбився на Петровім обличчі, — але по—справжньому. Відбувся раною в стегно. Ви звернули увагу, що більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно?