Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Рушили! — гукнула й матінка.
I легко допала третього коня, що його тримав за повід запорожець.
— Куди ви, мамо?! — жахнувся Михайлик.
— 3 тобою, лебедику.
— Та куди ж?
— На війну, — просто відказала Явдоха і приострожила коня.
— Я сам, мамо, я сам! — аж заволав Михайлик, але неня вже мчала десь попереду, у хмарі куряви поспішаючи вниз, до ріки, куди вже квапилися всі долиняни, що їх немов скликав на поле бою безжурний передзвін усіх церков Долини.
Дід Копистка, п'яніючи від захвату, дзвонив і дзвонив, аж піт заливав зіркі в старості очі,
— Оце вшкварили! — гукав старий до Оникія Бевзя, катюги безробітного, котрий завжди охоту мав поспівати на криласі чи попошаліти на дзвіниці, і тепер оце щосили бив крицевим язиком у найстаршого дзвона. — Га? Що ти там кажеш?
— Та вшкварили ж! — без видимого захоплення прокричав йому на відповідь Оникій.
— А дурні однокрилівці думають, бач, — гукав катюзі Варфоломей Копистка, — чого це нам так весело?! Чи не підійшла до нас яка-небудь потуга? Диви! Диви!
Але битва, що вже помалу відкочувалась від воріт Долини, нараз позадкувала до стін обложеного міста, потім відкотилася знов, і серце тьохкало в старого жебрака: дим пожеж він уже бачив і далеко над обрієм, за непролазними болотами, за Північним замком, — бачив, як знову горить Україна, та й бачив його, цей страшний вогонь вітчизни — чи не вдесяте вже за своє довге жебрацьке життя, і сльози текли з гострозорих очей, мовби дим пожарів сягав і сюди, на дзвіницю.
Випручавшися з павутиння мотузків, не стерши й поту, старий дивився вниз і плакав… Дзвони вже змовкали по всьому городу та й у бою зайшло чомусь таке затишшя, аж раптом стало чути, як загорлали тут і там, і скрізь — тремкими басками молоденькі, раннього весняного «заводу півники.
В цій тиші вона й підступила до міста, панна Смерть, і, як завше, вдавала, буцімто саме вона і е Життям… Крякали всюди, її вітаючи, галки, ворони та круки, пречорна шквиря птаства, яке, кружляючи над полем бою, чуло собі вже добру поживу.
9
Наступила тая чорна хмара, аж темно стало, а над ратним полем знову всіма своїми голосами, криками та громами озвалася війна, а людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю, кров народу, що від неї аж кипів над бойовиськом клубами чорнісінький туман.
В битві вже давно шалів на білогривому Добряні лицар Мамай.
Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами а він пробивався далі та далі, наче шукав кого між ворогами, наче прагнув зняти якусь певну осоружну голову, і аж затрусився ввесь, аж наче пойнявся вогнем, коли побачив віддалік золоте яблуко над високо піднятим кінським хвостом гетьманського бунчука, побачив, як під своїм архангельським стягом лівою рукою рубається з долинянами сам ясновельможний гетьман.
Мамай рвонувся був до Однокрила, але той, наче хто в груди його штурхонув, здаля відчув наближення страшного супротивника і враз позадкував-позадкував, і скоро зник за спинами найманих чужинців.
Козак Мамай скоро втратив з ока й золоте яблуко бунчука, бо гетьман не схотів прийняти бою, послідущий страхополох, і від тої втечі боягуза занялося серце Мамаєві, і ще гарячішою зненавистю спалахнуло воно проти власного свого
Тимчасом і Михайлик келепом важенним напрацювався через лад, без ощадку рубаючи ворога.
Вже й матінці, Явдосі, поранило татарською стрілою ліву руку, і грива гнідаша була залита її кров'ю, а вона рубалась і рубалась.
Вже наклав головою в бою за Вкраїну — і співливий сербин Стоян Богосав.
Вже й коваль Іванище, тульський богатирище, руська душа, маючи за вітром бородою, накришив гори трупу ворожого, де тільки пройшов — пішки, без коня, прорубуючи просіку важкою щаблюкою.
Вже й Пилип-з-Конопель настрілявся та нарубався до знесилля, а кінця бойовищу не було й не було, бо зрадлива доля перекидалась то на той, то на той бік війни, і наші долиняни, відігнавши супротивника, знову відступали до стін Коронного замка.
Михайлик мало що й тямив у тім кривавім шарварку, що кипів довкола, в його другому бою.
Правда, хлопцеві здавалося, буцім він так-таки й не розсердився, не став сміливим і завзятим, хоч козацьку відвагу бачив на кожному кроці, який оборонці Долини оплачували ціною болю, ціною крові, ціною життя.
Прездоровою голоблею орудував Прудивус, насідаючи на якогось меткого шляхтича, гусара — в леопардовій шкурі, в кунтуші голубому, облямованому хутром, у косоверхій шапці з золотими китицями та діамантами, і можна було, грішним ділом, подумати, що Тиміш старається, здобуваючи коштовне вбрання гусара, потрібне либонь кумедіянтові для чергової вистави.
Там і там виникаючи, то не сокіл літав, то Мамай на своїм Білогривці з'являвся заразом у кільканадцятьох сутичках, — що кінь Добрян топче, а що Мамай б'є, а що Песик Ложка зубами шматує, — і од стріл, які повпивалися в тіло з усіх боків, Козак був схожий на сердитого кругленького їжака.
Обличчя йому побагровіло від напруги. Орудуючи ратищем. він одбивався зразу від кількох оскаженілих найманців гетьмана: одному в зуби заціджував дерев'яним тупим кінцем, гостряком списа проштрикував другого, збиваючи його з коня, наскочивши на третього чавунними грудьми свого Добряна (кінь — вогонь-вогнем!), вибивав якого-небудь шляхтича або татарина з сідла, а то й сам діставав од когось хорошенько в груди шаблею чи списом, і знову рубав і колов, колов і рубав, — 1 ввесь час ширяв йому над головою сокіл.
На блим задерши голову, Мамай гукав йому якесь коротке слово, і знову врубувався в гущу ворогів, що напливали плавом на долинян, хвиля за хвилею, стіна за стіною: дуки-срібляники, пани — проти сіроми, проти злиднів, хамів, хлопів, їхні ясновельможності — проти люду чорного, проти бунту лайдацького, найманці — проти хазяїв цього краю благословенного, кривоприсяжці й зрадники, недуга отчизная, супроти простого й відважного, супроти мудрого й вільнолюбивого народу України…
Сокіл усе шугав над бойовищем, квилив над Мамаєм раз по раз, подаючи знаки про близьку небезпеку, шугав та й шугав, порою всеньке небо закриваючи широкими крилами, аж наче сонце застуючи деколи, бо від куряви, від диму, від парування крові темніше й темніше ставало довкола, мовби хмари ворожої навали сунули на Мирослав не тільки по топтаній землі, а й по вільному небу.