Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— А куди ж?
— Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.
— У цього падлючища нам більше не служити, — кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: — Як же ми там проживем?
— Аби живі, а голі будемо! — жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.
А дух паленого пір'я, забиваючи пахощі росного ладану, тимчасом уже долинав у блакиті, куди було слід, аж до престолу всевишнього.
I пан Пампушка спересердя чхнув.
Чхнув
28
Чхнув і сам господь на небесах.
I не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.
— Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, — з досадою сказав господь.
— Спаскудив-таки, — погодився й апостол.
— Таку щедру хвалу… і збавив! — і спитав: — Яку ж йому складемо кару, тому козакові?
— От уже й кару, — відмахнувся святий Петро. — Ви, боже, старієте: за все — кару та й кару! I вам не соромно? Га?
— Знов розбазікався, бачу! — сердито буркнув господь-бог.
— Варто комусь молитву проказать не слово в слово — зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому, а чи й у Ветхому завіті — зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?
— А що ж ти думаєш! Кадило — це, їй-богу. ж, ловка річ.
— Ви таки, господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов’я…
— А таки тішить!
— …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?
— Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?
— Важу, господи, — не заперечував святий Петро.
— I смієш про те признаватись!
— Смію, господи.
— А слід мені лише кивнути пальцем…
— Кивайте.
— …I тобі не бути вже в службовому переліку святих.
— Не бути то й не бути: всі ходимо під богом.
— Та ти ж від людської роботи одвик.
— Як-небудь проживу.
— Але як же…
— Я ж був колись рибалкою, господи, — і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. — Ви ж пам'ятаєте, боже, як на озері, десь біля Генісарета, здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… — і старий Петро засміявся. — Мало не втоп!
— Ну, от бачиш! Не по чину, пішов. Еге ж! — і сказав тоном наказу: — Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію євангелія.
— Давно вже записано, боже.
— I всі це вивчають?
— Вивчають.
— I всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?
— Аякже!
— Коренять і шельмують?
— Ого-го!
— I
— Раденький, господи.
— А яким ти голосом говориш про це?
— Бодренним, як і велено, господи.
— Прочухани любити слід.
— Щоб і ногами не дригать?
— Як то?
— А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дригає». Ось як! А я таки дригаю…
— Додригаєшся!
— Але ж я… я вже просто не можу більше вчувати, як ти, господи, приймаєш — не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти господа-бога гріхи, а проти людей, проти правди! I я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…
— Ще одне слово, — аастеріг господь, — і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.
— Та мої ж заслуги перед престолом всевишнього відомі всім!
— Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки — найбільші заслуги перед престолом всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…
— Ще одне слово, вседержителю, — спокійно застеріг апостол, — і доведеться переписувати весь виклад Нового завіту.
— Мовчу, мовчу… — гірко зітхнувши, сказав преблагий.
— Мовчання пориває до мислення, боже.
— Ти певен? А я став балакучий… еге?
— Еге.
I вони — там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч господь-бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:
— Ти таки, Петрику, опустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… — і він іще довго, пан-бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: — I взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?
I святий Петро, в которий раз, скорився.
— Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у ладан? I запиши… і запиши!
— Добре, господи, — сумно сказав він. — Служба є служба…
— А служба божа — найпаче.
— Нехай, — сказав Петро і низенько вклонився: — Піду. Спущусь туди. Все взнаю. Й запишу.
I осінив себе хрестом. А вседержитель сказав:
— Боже помагай.
29
— Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний: — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!