Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Кров наша змішалася…
— Та й що ж? Якась прикмета?
— Страшно стало.
— Та чого ж?
— Не знаю.
Омелько пильно подивився на неї, а коли рушили далі, сказав:
— Ходімо до Успенського собору.
— Чого так раптом?
— Може, цар на відправі.
— Хворий же!
— А коли видужав? Ходім! I вони подались до Кремля.
18
Государ всія Русі таки був того дня на пізній обідні.
По інших церквах Москви людей тоді бувало обмаль, бо ж, як свідчив один із тих іноземців, що описували своє гостювання в Москві, «наскільки багато церков — настільки мало їх одвідують», людей по всіх храмах стояло небагацько, але ж тут, в Успенському, миру-миру зійшлося, квасолині впасти було ніде, бо кожному кортіло поглянути й на самого царя, котрий
Опинившися в церкві, далі пропхатись вони, правда, не мали ні змоги, ні сили, і стали при вході, біля титаревого рундука, де якісь претовстенні дворяни торгували свічками.
В той гарячий день було нелегко дихати й на вулиці.
А тут, у храмі, де вікна вузенькі не відчинялись ніколи, де було повнісінько мух, де з'юрмилась не одна тисяча спітнілих мирян, припертих одне до одного, де безліч кадил безнастанно куріли ладаном, де мерехтіло множество свіч, молящі тут часом і непритомніли, але й упасти не могли, — так вони й лишались, без тями, навстоячки, підперті з усіх боків гарячими й вологими тілами, обліплені безліччю мух.
Пропхатись ближче до царя, що стояв десь там, попереду, проти вівтаря, на царському місці, котре в Успенському соборі віддавна зветься троном Мономаха, пробитись туди не слід було й думати, хоч і вирватись на майдан звідсіль вони з Арінкою вже не могли, та й голоси співаків, що гриміли з правого криласа, виводили таке близьке й знайоме, аж подих Омелянові займало, бо відправа йшла в Кремлі не в знаменському одноголоссі, а новим для Москви київським розспівом, якого Омелян не без успіху вчився в Братській школі, в Києві, куди його посилали з Мирослава по науку «для нагоди дзвонення, яко і співання церковного на криласах обох», — і тепер аж так скучив парубок за співом мусикійним, що серце на мить спинилося, завмерло тривожно та солодко, як може завмирати від пісні тільки серце щирого та вмілого музики.
Арінці руку стиснувши так дуже, аж дівча замалим не зойкнуло, Омелян поривався до криласа, але з місця рушити не міг, зав'язнувши в непроходимому тиску, де не раз бувало калічили молящих, а то й зачавлювали на смерть.
Коли у відправі дійшло до перенесення святих дарів із жертовника на престол, коли в хорі грянула, нарешті, «херувимська», Омелян так раптово напружився, наче ввесь забринів, застогнав од несподіванки, аж Арінушка, зизом поглянувши на його піднесене вгору обличчя, мало не заплакала, навіть сама не відавши — чому…
Омелько, правда, розумів, що з ним діється, бо… співали ж його власну «херувимську», яку він склав іще в Києві. Цю «херувимську» Омеляна Глека співали вже по всіх церквах на Україні, а те, що занесло якимось вітром її й сюди, солодко потрясло молодого музикотворця, і він, сам того не завваживши. став ненароком підспівувати соборному хорові (поганенькому, правда, бо патріарх всія Русі, посварившись на той час із государем, перебрався з Кремля в монастир та й забрав туди майже всіх співаків Успенського собору, що про них слава вже пішла була чи не по всій Європі), почав думкою підспівувати хорові, нечутно ворушачи пересохлими й тремтячими губами.
Аріна стиснула Омелечкові руку.
Спитала:
— Ти й цієї вмієш?
Та Омелько її не почув.
— А? Вмієш і такої?
У сонячному промінчику, що пробився до храму крізь вузьке та високе вікно, схоже на щілинку в золотому стільнику, білі коси дівчиська, мов льонок, розпушилися в пориванні, встали над голівкою сяйвом, німбом, наче у Варвари-великомучениці, мудро намальованої на стіні біля них.
— Омельку? Ну ж!? Омелько не відповів. Бо не почув.
19
А «херувимська» (що їй у потомні часи віддавали хист не тільки Бортнянський та Білецький, а й Глінка та Чайковський, Стеценко й Леонтович), «херувимська» пливла та й пливла, як широка ріка, як Дніпро по долині.
— «Иже херувимы, тайно образующе…»
А губи в Омелька ворушились без голосу, промовляючи ті ж самі слова.
— «…Пресвятую песнь припевающе…» в повільному темпі — хвиля за хвилею спливала з криласа зграйна ріка чоловічих та хлоп'ячих голосів.
Омелян тихесенько підспівував своїй же пісні, в якій так дуже бриніла народна струя, щось дуже схоже на «Засвистали козаченьки». Розмах і політ запорозької пісні Омелян сміливо перекинув у свою прекрасну «херувимську», і ніхто блюзнірства того не помітив, і священна пісня долетіла й сюди, в Успенський собор московського Кремля, — і вже не міг там не співати й сам Омелько, але співав так тихо, що пісня бриніла тільки в ньому самому, бо міг чути себе лише він сам:
— «…Отложив всякое ныне житейское попечение…» Отепер його вже чула і Арінушка.
Збуджена зухвалою думкою, навіть не думкою, а поривом, передчуттям і прагненням чогось значного, що осінили її лукаве личенько, Аріна стала підзужувати свого чубатого Омелька.
— Ну ж, та ну ж! — і штовхала парубка гострим ліктиком: — Додай голосу!
Омелян додавав.
— Дужче!
I Омелько брав трохи дужче.
Хто близько стояв під образом святої Варвари, вже чортом позирали на якогось пришелепуватого черкашина, бо хто ж таки в церкві горлає, коли тут — сам государ!
— Та ну ж! — і Арінка знову смикала за рукав жупана: — Та спiвай же!
Забувши — де він є, «пресвятую песнь припевающе», Омелько взяв на повний голос та й повів «херувимську», як тільки він умів і знав.
20
А він таки вмів!
Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італіиці!
Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби — послухати мирославське дивнеє диво.
Та й зараз же, в соборі, «отложив ныне всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули…
Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас божий…
Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство…
Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані…
… Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною силою плину пісенного, неподоланної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. I ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі, в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до бога цю довірливу юрбу молящих — силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні — животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… I то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, — і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті, шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно, в ту мить почуває себе велетом, — тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, — та, бодай що там, — спів Омелька бринів і шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного.