Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
А від синка, як завше, не відстала й мама.
— Я сам, мамо, я сам, — звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в цій теменній темряві.
А Михайлик спитав:
— Чи ж він живий?
— Це хто?
— Художник?
— Шукав його два місяці… живий десь, кажуть. Але де? — і Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід
Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.
Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло — десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, — і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес.
Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового.
Поривав туди очі й Пилип.
Бо ж там десь, там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.
Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.
Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.
Ось лілові марева Сени…
Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі…
Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою…
I раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним…
I раптом страшно закричав Михайлик:
— Вогонь! Вогонь!
43
I так він голосно своїм басилом загорлав у степу, порожньому й німому, аж господь-бог прокинувся на небесах.
— Знов десь горить хвигура, — сонно сказав він. — Знов спати не дають, анахтеми!
— Господи ж боже мій! Та це ж уп'ять війна! — і святому Петрові вже й спати розхотілось. — В Європі воювали цілих тридцять літ. Там голландці з ангелянами зчепились. Там поляки й шведи воловодились. А тут…
— Війна, — бурчав господь… — Усе війни та війни… мов скажені собаки! I нащо я їх наплодив! — і бог, одвернувшись у темний куточок хмарини, безмрійно захріп.
Але святий Петро не спав. Змагали невеселі мислі.
I він дивився в той бік, де в степу одна за одною займалися сторожові хвигури, перші знаки нової війни.
44
— Вогонь! — волав Михайлик.
А вогонь. вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.
Степ оживав.
— Вогонь! — ахнув і Пилип-з-Конопель.
— Війна-таки… знову! — зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного сина її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни — осоружні матерям.
Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.
Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння,
Хвигура палала, і на цьому ділі вартова служба коло неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.
I Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже були кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.
Заходились кульбачити й своїх — Мамай з товаришами.
Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.
Михайлик помагав їй.
А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:
— Хто з ким воює?
— Самозваний гетьман Гордій Пихатий, — відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим аж червоним. — Воює гетьман Однокрил.
— Але з ким?
— 3 нами. 3 ним і з ним. I з нею, з ковалевою матінкою. 3 тобою, хлопче. 3 Україною.
— Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха.
— Яку присягу? — запитав Пилип.
— Переяславську, — сказав Михайлик.
— Порушив, сучого сина стерво! — і Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни. ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?
Щось дотепне й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров'ю?
Хай і так…
Саме так.
Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: — Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…
I оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України — чи не головною прикметою її національного характеру? — тож і тепер нам не буде, може, великого гріха — показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…
— Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.
— 3 яким же військом? — питав Пилип.
— 3 найманим, парубче.
— Хто ж там у нього?
— Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…
— Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже й тоді чудово знав — що таке німецька вояччина.
Вони хутенько впоралися з кіньми.