Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
Врешті-решт вони дісталися справжнього лісу. Ревіння хвиль Західного моря стихло, перетворилося на ледь чутний гомін, що долинав до їхніх вух тільки тоді, коли вітер дмухав у відповідному напрямку.
А тепер у них було ще й справжнє м'ясо.
3
Стрілець підійшов до оленя і спробував випотрошити його ножем, затиснутим між середнім і безіменним пальцями правої руки. Не вийшло. Пальці були не досить сильними. Переклавши ніж до лівої руки, він спромігся сяк-так розпороти оленя від паху до грудей. Кров полилася струмком, не встигнувши зіпсувати м'ясо… та все одно розріз вийшов поганенький. Дитина, яку нудить, і то краще б впоралася.
«Тобі доведеться стати спритною», — сказав він своїй лівій руці й приготувався зробити ще глибший розріз.
Дві коричневі руки зімкнулися над його рукою й забрали ножа.
Роланд озирнувся.
— Я сама, — сказала Сюзанн.
— А тобі доводилося це робити?
— Ні, але ти мені покажеш.
— Гаразд.
— М'ясо, — сказала вона і посміхнулася.
— Так, — підтвердив Роланд, і собі посміхаючись. — М'ясо.
— Що там сталося? — гукнув Едді. — Я чув постріл.
— Готуємося до Дня подяки! — крикнула вона. — Іди допомагай.
Пізніше вони влаштували собі королівську вечерю, і коли стрільця вже хилило до сну, він дивився вгору, на зорі, відчуваючи чисту прохолоду гірського повітря, та думав, що за багато прожитих років вперше підійшов так близько до того, аби бути задоволеним життям.
Він заснув. І побачив сон.
4
То була Вежа. Темна вежа.
Вона стояла на горизонті неозорої рівнини, яку фіолетові промені західного сонця забарвили в колір крові. Роланд не міг роздивитися сходи, що спіраллю піднімалися дедалі вище й вище всередині цегляного панцира, але бачив бійниці, котрі зміїлися вздовж цих сходів, і бачив, як ними проходять примари знайомих йому людей. Вони піднімалися вище й вище, а порив засушливого вітру доніс до його вух голоси, що кликали його на ймення.
Роланде… прийди… Роланде… прийди… прийди… прийди…
— Я йду, — прошепотів він і прокинувся. Він сидів рівно, весь вкритий потом, і тремтів, наче його досі трясло від лихоманки.
— Роланде?
— Едді.
— Так.
— Поганий сон?
— Поганий. Добрий. Темний.
— Вежа?
— Так.
Вони подивилися на Сюзанн, але вона спокійно спала. Колись була жінка, яку звали Одетта Сюзанн Голмс. Пізніше з'явилася інша — Детта Сюзанн Волкер. Тепер із них двох зродилася третя: Сюзанн Дін.
Роланд любив її, бо вона вміла битися до останнього, не складаючи зброї. І боявся за неї, бо знав, що нею доведеться пожертвувати — так само, як і Едді буде принесений у жертву, — ні про що не питаючи і не озираючись назад.
Заради Вежі.
Вежі, хай їй чорт.
— Час приймати ліки, — сказав Едді.
— Вони мені більше не потрібні.
— Пий і не ремствуй.
Роланд запив пігулку холодною водою зі струмка, якою були наповнені бурдюки, а потім відригнув. Та проти цього він не заперечував. Відрижка одгонила м'ясом.
— Ти знаєш, куди ми йдемо? — спитав Едді.
— До Вежі.
— Ну, точно, — сказав Едді, — але це звучить так, наче я, скажімо, невіглас із Техасу без карти доріг, сказав би: «Я прямую до Болючої Дупи, штат Аляска». Де це місце? У якому напрямку йти?
— Подай мені кошіль.
Едді пішов, але тут Сюзанн поворухнулася уві сні, й Едді непорушно застиг. Жаринки багаття, що догоряло, відкидали на його обличчя червоні грані й темні тіні. Коли вона знову вляглася, він повернувся до Роланда.
Роланд пошукав щось у кошелі, який тепер приємно відтягували важкі набої з того, іншого світу. Знайти потрібну річ в залишках його життя виявилося не так вже й важко.
Щелепа.
Щелепа чоловіка в чорному.
— Ми залишимося тут на деякий час, поки я одужаю, — сказав стрілець.
— А ти знатимеш, коли це станеться?
Роланд слабо всміхнувся. Дрож минала, піт висихав під прохолодним нічним вітерцем. Але з його пам'яті досі не вивітрювалися ті обриси фігур — рицарів, друзів, коханих і ворогів минулого, що піднімалися дедалі вище й вище, на мить показувалися у бійницях і зникали. Він бачив тінь Вежі, у якій вони були ув'язнені, що простягалася далеко уздовж рівнини крові, смерті й нещадних випробувань.
— Я ні, — відповів він і кивнув туди, де лежала Сюзанн. — А от вона знатиме.
— А що потім ?
Роланд підняв щелепу Волтера вище.
— Якось ця щелепа заговорила.
Він подивився на Едді.
— І заговорить знову.
— Це небезпечно. — Голос Едді звучав глухо.
— Так.
— І не тільки для тебе.
— Не тільки.
— Чувак, я її кохаю.
— Так.
— Якщо ти її скривдиш…
— Я робитиму те, що муситиму, — відповів стрілець.
— Тобто ми тобі по цимбалах? Так?
— Я люблю вас обох. — Стрілець подивився на Едді, й той побачив, що щоки Роланда в червонястих відблисках решток багаття блищать. Він плакав.
— Це не відповідь на питання. Ти ж підеш далі, правда?
— Так.
— До самого кінця.
— Так. До самого кінця.
— Хай там що. — Едді подивився на нього з любов'ю, ненавистю і всією згорьованою ніжністю людини, що безнадійно намагається спізнати думки, волю й потреби іншої людини.
У кронах дерев стогнав вітер.
— Чувак, ти говориш просто як Генрі. — Едді й собі розплакався. Мимоволі. Сльози він ненавидів. — У нього булла своя вежа, тільки не темна. Пам'ятаєш, як я розповідав тобі про вежу Генрі? Ми були братами і, по-моєму, стрільцями. У нас була Біла вежа, і він попросив мене піти в мандри до неї разом із ним, попросив єдиним відомим йому способом, от я і підсів, бо він був моїм братом, доганяєш? Ми дісталися до Білої вежі. Знайшли її. Але вона виявилася отруйною. Вона вбила його. І мене б убила. Ти мене знайшов. Ти врятував не просто моє життя. Ти мою душу довбану спас.
Обійнявши Роланда, Едді поцілував його в щоку. Відчув смак його сліз.
— То що? Знову підсядемо? Вперед до нової зустрічі з людиною?
Стрілець не сказав ані слова.
— Тобто не так вже багато людей ми бачили, але я знаю, що вони є там, попереду, а там, де йдеться про Вежу, завжди з'являється людина. Ти чекаєш на того чоловіка, бо мусиш із ним зустрітися. І врешті-решт, у кого гроші, той і правий. А може, правий той, у кого кулі, а не бакси. То що, погнали? На коней? Назустріч чоловікові? Бо якщо це знову буде повторення одного й того самого лайна, то краще б уже ви двоє лишили мене на поталу омарам. — Едді подивився на стрільця очима, під якими залягли темні кола. — Чувак, я жив у лайні. І зрозумів, що не хочу померти брудним.