Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
— Це не те саме.
— Ні? Скажеш, ти не сидиш на своїй голці?
Роланд не відповів.
— А хто зайде в чарівні двері й порятує тебе, чувак? Знаєш, хто? Я. І ніхто інший. Ти видобув сюди все, що міг витягти. Єдине, що ти віднині зможеш витягати, — це факана пушка, бо це все, що тобі лишилося. Як Балазару.
Роланд промовчав.
— Хочеш знати, чого мене все моє життя вчив брат? — Голос Едді зривався і був хрипким від сліз.
— Так, — відповів стрілець. Він нахилився вперед, пильно дивлячись у вічі Едді.
— Він навчив мене того, що якщо вбиваєш те, що любиш, то ти проклятий.
— Я вже й так проклятий, — спокійно відгукнувся Роланд. — Але, напевно, навіть прокляті можуть сподіватися на спасіння.
— Ти хочеш угробити нас усіх?
Роланд мовчав.
Едді вхопив його за лахміття сорочки.
— Хочеш і її угробити?
— Всі ми помремо, коли настане наш час, — відповів стрілець. — Світ зрушив з місця, але рухається не тільки він. — Він подивився просто на Едді. У непевному світлі його вицвілі блакитні очі набули сіруватого відтінку. — Та ми будемо неперевершені. — Він помовчав. — Ми здобудемо не тільки світ, Едді. Якби на кону стояв тільки світ, я б не став ризикувати твоїм і її життям… не допустив би смерті малого.
— Про що ти торочиш?
— Йдеться про все суще, — спокійно сказав стрілець. — Ми підемо, Едді. Ми боротимемося. Дістанемо поранення. Але врешті-решт ми вистоїмо.
Тепер уже промовчав Едді. Він ніяк не міг придумати, що відповісти.
Роланд лагідно взяв Едді за руку.
— Навіть перед коханням, хай йому грець, — сказав він.
5
Врешті-решт Едді заснув біля Сюзанн, третьої з тих, кого Роланд видобув, аби створити нову трійцю. Сам Роланд не спав — поки вітер осушував на щоках сльози, він дослухався до голосів, що лунали в ночі.
Прокляття?
Спасіння?
Вежа.
Він прийде до Темної вежі й там проголосить їхні імена. Там він проголосить їхні імена, всі їхні імена.
Сонце забарвило схід у колір темної троянди, і Роланд — тепер не останній стрілець, а один із трьох останніх — нарешті заснув. І крізь бурхливі його сни заспокійливою синьою ниткою проходило тільки одне:
«Там я проголошу всі їхні імена!»
Післямова
Так закінчується друга з шести чи семи книг, що разом становлять епопею під назвою «Темна вежа». У третьому томі («Безплідні землі») розповідається про те, як Роланд, Едді й Сюзанн мандрують до Вежі. Четверта книга, під назвою «Маг і кристал», — це історія чарів і спокуси, та більша частина її — про те, що відбувалося з Роландом до того, як читачі познайомилися з ним на шляху гонитви за чоловіком у чорному.
Моє здивування від того, як тепло читачі прийняли перший том цього твору (не надто подібного до більшості книг, за які я знаний), може дорівнятися хіба що до моєї вдячності тим, хто його прочитав і кому він сподобався. Знаєте, цей твір нагадує мені мою власну Вежу. Його персонажі — а надто Роланд — невідступно мене переслідують. Чи знаю я насправді, що таке Вежа і що очікує Роланда (звісно, якщо він дістанеться до неї, а ви будьте готові до того, що, цілком вірогідно, до Вежі дійде не стрілець)? І так, і ні. Я знаю лише одне: ця оповідь манила мене до себе протягом сімнадцяти років. У цій книзі, довшій за першу, багато питань досі лишилися без відповіді, а до розв'язки цілої історії ще дуже далеко, та я відчуваю, що насправді цей том цілісніший, ніж перший.
І тепер відстань до Вежі скорочується.
Стівен Кінг
1 грудня 1986 р.