Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
Джейн вирішила, що спостерігатиме за ним.
І не забуде.
10
«Зараз, — подумав стрілець. — Зараз побачимо, правда ж?»
Зі свого світу він спромігся проникнути в це тіло крізь двері на узбережжі. Тепер йому треба було з'ясувати, чи зможе він пронести щось назад. Не самого себе — він був певний, що будь-якої миті зможе проникнути крізь двері й знову повернутися у своє ослаблене зараженням крові тіло. Варто лише зажадати. Аяк щодо іншого? Матеріальних речей? Зараз, наприклад, перед ним лежала їжа: те, що жінка у формі назвала сендвічем із рибою-днецем. Стрілець і гадки не мав, що то за риба, але брутербот впізнав одразу, як тільки той перед ним з'явився, хоча й виглядав він якимось сирим.
Його тіло потребувало їжі й води, але понад усе йому потрібні були які-небудь ліки. Без них воно помре від укусу омароподібного страховиська. У цьому світі можуть знайтися ліки. У світі, де диліжанси літають по небу, там, куди може добутися тільки найсильніший орел, здавалося, що все можливо. Але якщо нічого матеріального крізь двері пронести не вдасться, то ефективність ліків не мала жодного значення.
«Ти можеш жити в цьому тілі, стрільцю, — прошепотів голос чоловіка в чорному десь у глибинах його мозку. — Облиш той шмат м'яса, що поки дихає, хай його зжеруть потвори. Все одно це лише оболонка».
Але він цього не зробить. По-перше, це буде найжорстокіше злодійство, бо він недовго зможе вдовольнятися роллю пасажира, визираючи з очей цього чоловіка, наче подорожній з вікна диліжанса — на пейзаж, що пропливає повз вікно.
А по-друге, він Роланд. І якщо вже треба помирати, то він збирався померти Роландом. Він загине, повзучи до Вежі, якщо так треба.
А тоді гору взяла жорстка практичність, що в його вдачі співіснувала з романтизмом, наче тигр із ланню. Немає потреби думати про смерть, поки не проведено експеримент.
Він узяв брутербот, розрізаний на дві половинки. Взяв по одній у кожну руку. Розплющив очі в'язня і повів ними довкола. На нього ніхто не дивився (хоча на кухні Джейн Дорнінґ думала про нього, до того ж дуже напружено думала).
Роланд повернувся до дверей і вийшов, тримаючи в руках половинки брутербота.
11
Спочатку він почув рокіт хвилі, що насувалася, потім — суперечку численних морських птахів на скелях поблизу, і з неймовірним зусиллям сів («ці боягузливі мерзотники вже підбиралися до мене, — подумав він, — і невдовзі б уже почали клювати, їм байдуже, дихаю я чи ні, це ж стерв'ятники, тільки розфарбовані); і тут він зрозумів, що одна половинка брутербота (та, котру він тримав у правій руці) випала на шорсткий сірий пісок, бо він тримав її всією цілою рукою, коли проходив у двері, а тепер тримав — точніше, вже не тримав — рукою, що зазнала скорочення на сорок відсотків.
Він незграбно підняв половинку, затис між великим і безіменним пальцями, струсив з неї пісок, наскільки це було можливо, і відкусив шматок на пробу. А вже за мить жадібно вминав, не зважаючи на піщинки, що рипіли на зубах. Через декілька секунд його увага зосередилася на другій половині. Вистачило її на три укуси.
Невідома стрільцеві риба-днець виявилася надзвичайно смачною. І цього було цілком досить.
12
Ніхто в салоні літака не помітив, як зник сендвіч із тунцем. Ніхто не бачив, як руки Едді Діна вхопили дві половинки так міцно, що в білому хлібі могли лишитися заглиблення від великих пальців.
Жодна душа не бачила, як сендвіч поволі ставав прозорим, а потім зник, залишивши по собі кілька сиротливих крихт.
Десь за двадцять хвилин після того, як це сталося, Джейн Дорнінґ загасила сигарету і пішла до передньої частини салону, нібито для того, щоби дістати книжку зі своєї великої сумки, але насправді збираючись подивитися на пасажира в кріслі ЗА.
Здавалося, він глибоко спав… та сендвіча не було.
«Господи Ісусе, — подумала Джейн. — Він його навіть не з'їв, а заковтнув цілим. А тепер знову спить? Та бути такого не може».
Те, що не давало їй спокою в пасажирі на місці ЗА, містері То-Карі-То-Блакитні, не переставало збуджувати нерви. Щось у ньому насторожувало.
Розділ 3
Контакт і посадка
1
Едді розбудив голос другого пілота, який оголошував, що приблизно за сорок п'ять хвилин вони здійснять посадку в міжнародному аеропорту «Кеннеді», де видимість необмежена, вітер західний, десять миль на годину, температура чудова — сімдесят градусів за Фаренгейтом. Ще пілот додав, що на той випадок, якщо йому більше не трапиться така нагода, він хотів би подякувати всім пасажирам за те, що вони обрали авіарейс компанії «Дельта».
Едді роздивився навколо і побачив, що люди перевіряють свої митні декларації й свідоцтва про громадянство — в принципі, прав водія і кредитної картки з назвою банку Сполучених Штатів при перельоті з Нассау мусило вистачити, але більшість усе одно мали при собі паспорти — і Едді відчув, як у нього всередині починає натягатися сталевий дріт. Він і досі не міг повірити, що заснув, та ще так міцно.
Він підвівся і пішов до вбиральні. Пакети з коксом у нього під пахвами сиділи легко й надійно, так само добре облягаючи контури його тіла, як і в номері готелю, де улесливий американець на ім'я Вільям Вілсон прикріпив їх клейкою стрічкою. Після операції приклеювання чоловік, ім'я якого зробив славетним Едґар По (коли Едді натякнув йому на це, Вілсон лише тупо на нього подивився), дав йому сорочку.
Звичайна собі пістрява сорочка, трохи вилиняла, таку будь-який студент міг би вдягти, повертаючись літаком після коротких канікул перед іспитами… от тільки ця сорочка була спеціально пошита таким чином, аби приховувати потворні горби під пахвами.
— Перед тим, як сідати у літак, перевір усе гарненько, на випадок чого, — сказав Вілсон, — але у Тебе все буде добре.
Едді не знав, буде з ним усе гаразд чи ні, але причина знову скористатися вбиральнею перед тим, як загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ БЕЗПЕКИ», у нього була. Попри всю спокусу — а більша частина минулої ночі обернулася вже не просто спокусою, а нагальною потребою — він якось примудрився заощадити останні крихти того порошку, що його бліда поганка мав нахабство назвати китайським білим.
Митний огляд після прибуття з Нассау — не те саме, що після рейсу з Гаїті, Кінкона чи Боготи, але все одно там були ті, хто пильно спостерігав. Професіонали. Він мав скористатися будь-яким, навіть мізерним шансом. Якби він міг зайти туди, трохи заспокоївшись, зовсім трішки, то, можливо, це б допомогло йому бути переконливим.
Він вдихнув порошок, спустив паперовий пакетик, у який його було загорнуто, в унітаз і помив руки.
«Авжеж, якщо тобі все вдасться, ти ніколи не дізнаєшся, чи не так?» — подумав він. Так. Не дізнається. І йому буде начхати.