Крах чорних гномів
Шрифт:
— Ну, ось і добре! До столу!
Одна з дівчаток вмостилася між Шрікелем і Карлом. Була гарненька, і Кремер подумав, що їй не зашкодило б змити з обличчя хоча половину фарби: стала б зовсім вродливою.
Дівчина, виявилася меткою — притискалася то до Карла, то до Шрікеля, відверто показувала напівоголені пишні груди. Карл хотів не пити зовсім, та все ж довелося вихилити пару келихів. Зрештою, це було не страшно: есесівці хлистали спиртне мало не склянками й скоро були зовсім п’яні. Один Шрікель пив обережніше
Після третього келиха Карл удав, що декольте сусідки приваблює його, і поцікавився, як її звуть.
— Прекрасне ім’я — Еммі! — вигукнув.
— І дуже схоже на Ерні, — єхидно докинув Шрікель.
— Ваші натяки можуть приїстися. Та я не гніваюсь.
— Навіщо ж гніватись? — Шрікель підняв склянку. — Вип’ємо за дружбу!
Кремер пригубив келих.
— За дружбу так не п’ють! — запротестував гауптштурмфюрер.
— Справа ж не в тому — скільки, а з якими почуттями!
Шрікель почав заперечувати, та Карл відійшов до радіоли. Поставив пластинку з модним фокстротом.
— Танцювати! — загорлав шарфюрер Дузеншен, — Ева, ти танцюватимеш?
Озирнувшись, Кремер перехопив багатозначний погляд, яким обмінялися Шрікель і Еммі. Це одразу насторожило його. Знав: гестапо користується послугами вродливих жінок легкої поведінки, які споюють чоловіків, ідуть на все, аби вивідати їхні думки. Ще Гейдріх створив у Берліні так званий “салон Кітті” — фешенебельний публічний дім, куди заманювали закордонних журналістів і дипломатів. Навіть жінки з вищих кіл охоче пропонували свої послуги салону, демонструючи таким чином патріотичну відданість третьому рейху.
Карл одвернувся від Шрікеля, котрий щось нашіптував Еммі. Гауптштурмфюреру не спіймати Кремера. Тепер зрозуміло: вечірка заздалегідь підготовлена, і нібито випадкова зустріч в алеї гномів зовсім не випадкова. Але ж відомо щось Шрікелю чи він за звичкою підозрює Кремера?
Карл одразу протверезів — наче й не пив. Мозок працював чітко, запам’ятовуючи все почуте.
Унтерштурмфюрер Мюллер притулився до пишної брюнетки. В одній руці тримав келих з лікером, у другій — плитку шоколаду. Давав дівчині ковтнути лікеру, а потім намазував шоколадом губи. Обом це подобалося, обоє сміялись і не звертали жодної уваги на оточуючих.
— Ти танцюватимеш, Ева? — знов загорлав Дузеншен. Видно, він добряче набрався: очі почервоніли, дивився спідлоба, важко дихаючи. Стиснув зуби — жовна перекочувалися під вилицями.
Партнерша шарфюрера нічого не відповіла. Підвелась, глянула на Дузеншена порожніми очима, рвонула сукню на грудях. Затріщали кнопки, і сукня впала на підлогу. Дівчина залишилась в трусиках і вузькому ліфчику. Зробила кілька ритмічних рухів.
— Прекрасно, Ева! — захоплено заплескав у долоні шарфюрер. — А тепер — танець живота!
— Чудова фігура, як ви вважаєте, Кремере? — гукнув до Карла Шрікель.
Кремерові зробилося гидко, але кивнув. Мусив дограти цю гру…
— А в мене погана? — Еммі скочила на стілець, зіп’ялася навшпиньки. — Чому ніхто не звертає уваги на мою фігуру?
— У тебе просто божественна, моя крихітко, — запевнив Шрікель. — Вип’ємо за жінок!
Навіть Кремер підняв повний келих.
— Мені хочеться сьогодні напитись! — вигукнув. — Таке чудове товариство, що просто гріх бути тверезим.
Карл знав — він буде тверезий, скільки не вип’є, мусив бути тверезий. Удаючи п’яного, вдарив Шрікеля по плечі.
— Ви — чудова людина, гауптштурмфюрер, і я б поцілував вас, якби тут не було стільки гарних жінок!
Пригорнув Еммі, цмокнув у нафарбовані губи.
Шрікель подивився на нього уважно, і Кремер здогадався: гауптштурмфюрер не такий п’яний, як удає. Відкликав Карла в куток кімнати і, прикидаючись відвертим, почав:
— Отак і живемо. Іноді дозволяємо собі трохи розважитись, а взагалі — роботи чортзна-скільки…
Кремер і оком не повів. Знав: його викликають на відвертість. Прикинувся, ніби йому байдуже все, що казатиме Шрікель.
— Ти колись зайди, — перейшов на “ти” Шрікель, — я тобі покажу чудові штучки… — присунувся до Карла, зашепотів на вухо: — Розумієш, ми виконуємо дуже відповідальне завдання. Ці варвари, — кивнув невизначено, — бомблять наші міста, і можуть загинути шедеври мистецтва. Зараз ми займаємося евакуацією картин з палацу Цвінгер. Сам розумієш, — додав пихато, — таку справу доручають людям, які добре розуміються на мистецтві.
“Отож, — згадав Карл розмову біля гнома-філософа. — Тобі дай волю, і картини Веласкеса підуть на смітник”.
Зареготав:
— Бавитесь, значить, у картинки!.. А я думав — ви серйозні люди! Офіцери СС — і мазня на полотні…
— Бачу, ти справді не розумієшся на мистецтві, — зневажливо опустив куточки губ Шрікель. — Але ж врахуй, ця мазня коштує величезні гроші.
— До пори до часу… — не здався Кремер. — Поступка відсталим смакам. Коли ідеї націонал-соціалізму опанують світ, ніхто не дасть і пфеніга за найкращу картину з палацу Цвінгер.
— Це ти вже переборщив! — зареготав гауптштурмфюрер. — Для чого ж ми їх ховаємо?
— Колись згадаєте мої слова, — не відступав Кремер. — Залишаться лише картини, що прославляють полководців і воїнів. Врахуйте, мистецтво розбещує душу, примушує думати, а Великій Німеччині не потрібні ані сибарити, ані філософи. Солдат — ось наше майбутнє!
Шарфюрер Дузеншен, почувши ці слова, аж підскочив на стільці.
— Чудово сказано! — вигукнув. — Ви — правильна людина, Кремере, і я п’ю за ваше здоров’я!