Крах чорних гномів
Шрифт:
Шрікель жестом зупинив шарфюрера.
— Але ж повинні залишатися якісь цінності, — продовжив суперечку. — В чомусь же повинні проявлятися духовні запити нації.
— Найкращі цінності, — повчально мовив Кремер, — це золото й брильянти, і я назву ослом кожного, хто не згодиться зі мною.
Еммі ковзнула із стільця, обминула Шрікеля і припала до Карла.
— Ти — справжній мужчина, — сказала ластячись. — Я також люблю коштовності. Подаруй мені щось на згадку…
Кремер відірвався
— Йди-но сюди, — поманив пальцем дівчину, — ти мені подобаєшся, і я хочу з тобою випити…
— Еммі має успіх! — вигукнула Ева. Сукня її все ще валялася на підлозі, дівчина сиділа на ручці крісла, в якому розвалився Дузеншен. — Добре, Еммі!
— Заткнись! — грубо обірвав дівчину шарфюрер. Одбатував півторта, почав годувати Еву. Дівчина, сміючись, пручалася, обом було весело.
— Музику, — заплескала в долоні Еммі, — давайте всі танцювати.
Мюллер зник кудись зі своєю партнершею. Гауптштурмфюрер підморгнув Дузеншену — той обтер серветкою губи Еви, повів її у повільному танго. Еммі вимкнула горішнє світло, тепер кімнату освітлював лише торшер. Карл також пішов танцювати. Нараз побачив: Шрікель відчинив двері до сусідньої кімнати.
“Тепер почнеться друга дія”, — здогадався. Справді, коли вони порівнялися з дверима, Еммі потягла його туди. Карл, п’яно сміючись, не пручався.
Невеличка кімната з м’якою тахтою і пухнастим килимом на підлозі. Тьмяне світло нічника, на низенькому столику — пляшка, келихи, цукерки.
“Усе на місці, — всміхнувся Кремер, — так би мовити, художнє оформлення… Потрудились, декоратори…”
Еммі безсоромно притиснулась до нього.
— Як тут гарно, — прошепотіла. — Сядьмо…
Впала на тахту, оголивши, наче ненароком, коліна. Карл сів у крісло напроти.
Еммі з викликом дивилася крізь примружені очі. Раптом дражливі іскорки в її очах згасли, сором’язливо обсмикнула сукню, зіщулилась.
— Тобі подобається тут? — запитала.
Карл, наскільки міг, зробив осовілі очі, п’яно всміхнувся, потягся до дівчини.
— З тобою мені подобається всюди…
— Ти зовсім не такий, як усі! — Еммі сказала це таким тоном, що, якби Карл не знав, з ким має справу, обов’язково повірив би у її щирість. — Ти кращий, ніж інші…
Карл зрозумів її тактику: хоче викликати на особливу інтимність, підлещується. Що ж, можна відповісти тим же.
— Я давно не зустрічав таких вродливих жінок, — сказав. — А тепер ти мені подобаєшся ще більше.
— Чому? — грайливо зиркнула.
— У тобі відчувається тонка натура, ти розумієш мене з півслова…
Еммі сіла на тахті.
— Мені хочеться шампанського.
Відкорковуючи пляшку, Кремер скоса глянув на двері — хтось причинив їх. “Грубо працюєте, гер гауптштурмфюрер”, — посміхнувся, та наступної миті зрадів. Отже, Шрікель уже не рахується з ним: повірив, що Кремер справді сп’янів.
Піднявши келих, Еммі зблизька зазирнула Карлу у вічі.
— Ти дійсно такий багатий, як мені казали? — запитала.
— Є дещо, — хвалькувато поплескав по кишені Кремер. — А хто тобі казав?
— Не все одно… — Еммі сіла йому на коліна. — Де ти заробив гроші?
Карл здогадувався: усі ці запитання не суттєві — Еммі спрямовує розмову в потрібне русло. Почав розповідати про ювелірний магазин на вулиці Капуцинів. Та це не цікавило дівчину, бо перевела розмову на інше.
— Там, — вдарила Карла по руці, — кажуть, є багато гарних слов’яночок…
— Але ж не кращих за тебе, — зробив спробу обійняти дівчину, та вона вислизнула і знову вмостилася на тахті.
— А мадьярки гарні?
“Ого, куди гне!” — подивувався Карл. Виправдовуючи перед фон Вайгангами свою довгу відсутність, він послався на комерційні справи в Угорщині. Спробуй перевір: радянські війська рвуться до Будапешта і не сьогодні-завтра вся Угорщина буде звільнена.
— Мадьярки — чудо! — поцілував кінчики пальців. — Нещодавно мені довелося бути в Будапешті…
Карл вигадав довгу любовну історію, ніби мимохідь наголосив на кількох подробицях, які напевне були відомі Шрікелю. Гауптштурмфюрер настовбурчував вуха, коли Кремер розповідав фрау Ірмі про свої пригоди.
Дівчина лежала на тахті, заплющивши очі. Карл знав — запам’ятовує кожне слово. Що ж, Шрікель матиме завтра можливість ще раз переконатися в правдивості Карла Кремера.
— Фон Вайганг твій родич? — запитала дівчина. — Це він чи фрау Ірма протегують тобі?
В її тоні Карл вловив непідробну цікавість. Значить, заради відповіді на це та наступні запитання і влаштовано весь цей спектакль. Він майже точно знав, про що зараз розпитуватиме його Еммі, і не помилився. Дівчина ліниво потяглася і мовила байдуже:
— Тобі пофартило. Підтримка такої особи, як групенфюрер, — велика справа. — Секунду помовчала, раптом додала: — Навряд чи він робить це безкорисливо… Хоча, — запитала кокетливо, — може, ти подобаєшся фрау Ірмі?
Ось у чому діло! Шрікель розуміє: фон Вайганг не поселив би в своєму будинку людину без якогось наміру. Та гауптштурмфюрер хоче знати — якого. Що ж, є на диво переконлива версія.
Карл зареготав.
— За кого ти маєш мене, дитинко? Фрау Ірма — не для мене… Їй би скинути років п’ятнадцять… А ти хитра, — насварився пальцем, — та все одно, я нічого тобі не скажу. Хочеш дізнатися про наші справи з групенфюрером, адже так?