Крах чорних гномів
Шрифт:
Дівчина закліпала очима, І Кремерові здалося, що зараз заплаче. Він розумів її і міг би відповісти прямо, чесно, та не мав права. Тому й мовив з удаваною байдужістю:
— Я не хочу морочити собі голову ще й цим. Моя совість чиста — і це головне.
— І ти вважаєш свою совість чистою лише тому, що, не тримав у руках зброї?
— А чому б і ні?
Розмова почала цікавити Карла, і він навмисне підохочував Ернестіну.
— Певно, я боюсь тому, що відчуваю себе винною, — зітхнула
Карл згадав Ульмана, і гіркий клубок підступив до горла. Але чим він міг допомогти Ернестіні? Розповісти про смерть старого Фрідріха?
— Згодом усе стане на свої місця, — сказав задумливо. — Звичайно, важко остудити розбурхані пристрасті, і кожному з нас доведеться пережити немало гірких хвилин. Ми заслужили їх. Не ви особисто, то ваш брат чи знайомий зводили концтабори і запускали Фау. І все ж, я вважаю, мине час і стане зрозуміло, хто порядна людина, а хто покидьок. Головне — не забруднитися: ні зараз, ні потім…
Кремер глянув на Ернестіну і побачив в її очах сльози.
— А коли не можеш знайти межу між брудом і чистотою? — прошепотіла.
“Звичайно, — подумав Карл із злістю. — Танцювати з есесівськими офіцерами, милуватись військовими парадами, мріяти про українські й приволзькі землі, жити в розкішній віллі, знаючи, що це вічне й дароване богом, — дуже приємно. А тепер, коли насувається розплата, — заговорила совість, стало страшно. Що ж, важке буде похмілля!..”
Кремер знав, що трохи згущує фарби, — Ернестіна, власне, добра й чула дівчина, лише піддалася загальному психозу. Але хто не піддався йому? Сильні духом і далекоглядні. А що він хоче од незугарного дівчиська, яке тільки-но робить у житті перші кроки? Вже добре, Що сумнівається й шукає виходу.
І знову Карл розізлився. Шукає виходу?.. Раніше вони без страху дивились у майбутнє, бо воно зовсім по-іншому вимальовувалося. 1 не шукали виходу…
А Ернестіна дивиться на нього сумними очима й продовжує:
— Батько хоче відправити мене з матір’ю до Швейцарії. У нас під Женевою власний будинок, і він вважає, нам буде там краще. Я сказала, що хочу порадитись з тобою.
— Якби в мене була така можливість, — ні на миті не завагався Карл, — давно б уже розкошував на Женевському озері.
— Але ж так далеко від тебе…
— Я приїду, тільки-но влаштую справи, — підбадьорив її Кремер. — Тобі там буде легше і, — усміхнувся, — скоріше позбудешся страху перед майбутнім.
Дівчина глянула на нього докірливо.
— Ти нічого не зрозумів, — зробила невдоволенні вигляд, — бомбардування не лякають мене, і жодний суд не судитиме нас. Найстрашніше, коли засуджуєш себе сам. Від цього суду не сховаєшся ніде.
— Муки сумління? — запитав Карл з ледь помітиш іронічним підтекстом, та Ернестіна відразу відчула це.
— Я була про вас кращої думки! — спалахнула, але відразу безнадійно махнула рукою. — Всі чоловіки — такі товстошкірі.
— Бегемоти, — невесело пожартував Карл. — Ви ні коли не мріяли про полювання на гіпопотамів? Уявляєте річка, очерет і гіпопотами… Ціла череда гіпопотамів.
— З мене вистачить одного товстошкірого, — відрубала дівчина.
Карл не витримав і зареготав. Дивлячись на нього, повеселішала й Ерні. Глянула на годинник.
— Шкода, що ми відпустили шофера, — пожалкувала. — Мені набридло тут і хочеться проїхатись.
— Машина буде за сорок хвилин, а поки — пийте шампанське.
Вони сиділи в окремому кабінеті одного з кращих ресторанів Нейштадта. Ернестіна заїхала за Карлом — у неї були квитки на концерт, та якось сталося, що в концерт не пішли, і дівчина запропонувала випити по келиху вина. Тепер Карл знав — чому: Ерні хотілося виговоритись. Воно завжди так — не розділений тягар важчий, і дружня підтримка, ба навіть одне співчутливе слово, в такі моменти дорожче за все.
Кремер потягся до пляшки. Вино переливалося у фужер пінною цівкою, пускало бульбашки і бризкало — це подобалось Карлові, і він нарочито повільно наповнював келихи.
Рипнули двері — Кремер ледь не розлив вино. Невдоволено зиркнув на офіціанта, що зазирнув так невчасно. До того ж приніс рахунок, хоча ніхто його й не просив.
— Повітряна тривога, панове! — повідомив офіціант. — Прошу розрахуватись і спуститись до бомбосховища.
Говорив спокійно, видно, не раз уже вимовляв ці слова і звик до затемнень, тривог, гулу літаків у нічному повітрі. Дрезден фактично не бомбили; його жителі ставились до повітряних тривог несерйозно і розповіді про нічні масовані нальоти, за яких гинули цілі міста, вважали перебільшеними.
Кремер невдоволено поморщився; перспектива провести годину чи дві в підвалі разом з п’януватими відвідувачами ресторану зовсім не приваблювала його. Розрахувавшись, запитав у Ерні:
— Ти дуже боїшся бомбардувань?
Дівчина невизначено знизала плечима.
— Я бачила це лише здалеку.
— Ця тривога, певно, несерйозна, — легковажно вирішив Кремер. — Давай втечемо до парку. Все одно машину сюди зараз не пропустять.
Вони вийшли у вестибюль і, вибравши зручний момент, прослизнули повз поліцейського на темну вулицю. Швейцар помітив їх останньої секунди, закричав щось услід, та Карл схопив Ернестіну за руку і побіг, одразу розчинившись у мороці.