Крах чорних гномів
Шрифт:
— Зате тепер я матиму найкращі моделі! І віллу десь у Ніцці. Я люблю Середземне море, Руді. Люблю, хоч ніколи його не бачив.
— У вас добрі смаки, Кремере, — підхопив Рехан. — Апетит приходить під час їжі, чи не так?
— Хіба це погано?
— Звичайно, ні. Але що матиму я?
Ніс у Рехана загострився, Руді з тривогою дивився на Кремера.
— Чи не краще вам звернутися з цим до фон Вайганга? — відповів запитанням на запитання Карл і з задоволенням побачив, як у Руді затремтіли губи.
— Все-таки фон Вайганг… Розумієте, він мій шеф, і мені якось
— Боїтесь? — прямо запитав Кремер.
— Не те, щоб боявся, але ж…
— Це питання вирішує лише фон Вайганг, — підкреслив Карл твердо. Руді блиснув очима, і Кремер упевнився, що оберштурмфюрер не повірив жодному його слову. — Так, фон Вайганг, але, враховуючи наші стосунки, я можу натякнути йому…
— Тільки обережно, Карле! — вихопилося в Рехана так, що Кремер ледь не зареготав. Отже, Руді боїться групенфюрера, в той же час не хоче втратити свого — і хто зна, що переможе в ньому: страх чи ненажерливість?
Рехан закурив, пнув носком чобота гнома, що стояв поруч з лавкою.
— Натикали тут болванів, — мовив не до діла, та враз зиркнув на Кремера пильно й пронизливо: — Як ви гадаєте, чи можу я розраховувати на двадцять відсотків?
— Усе залежить тільки від групенфюрера, — повторив Карл. — Сподіваюсь, дещо перепаде й вам.
— Дещо… дещо… — злісно мовив оберштурмфюрер.
— У гонитві за великим можна втратити мале! — менторським тоном мовив Карл, і Руді відразу погодився.
— Так, так… — похитав головою. — Я впевнений, що ви не забудете про мене. — Ще раз пнув носком чобота гнома, підвівся й узяв Кремера під руку. — Ви хотіли подивитися папери Ліндера? — улесливо зазирнув йому у вічі. — Будь ласка.
— У мене зараз нема часу, — удавано байдуже відповів Карл. — Я зазирну до вас увечері.
— Ні, ні, — не здавався оберштурмфюрер. — Я хочу, аби ви зараз же подивились на них і щоб між нами не залишилось нічого недомовленого. Між іншим, — запитав наче мимохіть, — коли у вас зустріч з тим, як його, американцем?
— З Се… — ледь не піймався Кремер, та вчасно схаменувсь. — Ви маєте на увазі Сеттонса?
— Мені байдуже, хто він — Сеттонс чи Сенерс… — Аби не виказати свого задоволення, Руді обернувся й підфутболив камінця, що лежав на алеї. — Ви можете привести його до мене, аби він на власні очі впевнився, що ми не сидимо склавши руки?
“А ти встановиш з ним особисті контакти… — Карл зрозумів, куди гне Рехан. — Тоді можна наплювати і на фон Вайганга, і на Кремера. Адже ж американців цікавлять документи, лише документи, і їм все одно, кому платити за них”.
— Навряд чи містер Сеттонс погодиться на вашу пропозицію — сказав Карл роздумливо. — Він дуже обережний і волік мати справу з одною особою.
— Мені байдуже, — збентежився Рехан, — я так… для нашої з вами користі… Ні, то й ні…
Кремер устиг перехопити його неприязний погляд: Руді не такий простий, як видається…
Розмова з Реханом не на жарт стурбувала Кремера. Ввечері, ще раз згадуючи її, Карл прийшов до висновку, що оберштурмфюрер не зупиниться напівдорозі і зробить усе, аби зустрітися з американцями та самому дістати гроші. Чим більше Карл роздумував над цією проблемою, тим більше переконувався, що Рехана слід усунути з дороги. Та як зробити це? Найпростіше було б знову звернутись до Вєтрова — той би знайшов спосіб позбутися Руді. Але вєтровські методи тепер не підходили. Вбивство Шрікеля, за ним — Рехана… Це могло насторожити і найтупоголовіших з гестапівців. А привертати увагу до цієї справи було б просто легковажно.
Кремер ламав собі голову мало не до світанку, поки не викристалізувався остаточний план дій. Заснув на кілька годин, та прокинувся рівно о восьмій, зовсім свіжий. Поголився й подзвонив фон Вайгангові.
— У мене термінова справа, шефе. Ви зараз вільні?
Видався незвичайний для березня сонячний ранок. Розчищений асфальт між зруйнованими будинками змокрів і виблискував численними калюжами. Перехожі перестрибували через них, обминали розкритий телефонний колодязь, біля якого порпався монтер у форменому кашкеті. Сумка з інструментом стояла на зсунутій убік кришці.
Монтер звісив у люк ноги і перебирав якісь дроги. Видно, робота не дуже цікавила його — весь час нетерпляче поглядав на будинок, що якимсь випадком зберігся серед руїн.
Вулиця помітно збезлюдніла — тепер повз колодязь проходили лише заклопотані домашні господарки з сумками й пакунками. Монтер почав нервувати: смикав дроти і все частіше зиркав на під’їзд будинку.
Коли б хто-небудь зазирнув під низько насунутий козирок кашкета, навряд чи пізнав би Горста Ульмана. Хлопець відпустив вуса, та не це змінювало його. Він просто змужнів: дві зморшки пролягли від середини носа до щік, очі запали, все обличчя набрало впертого виразу.
Місяць Горст прожив у горах Чехословаччини, у напівзабутому мисливському будиночку. Взимку всі шляхи туди обривалися, можна було дістатися лише на лижах — і це влаштовувало Вєтрова. Лісник — літній одинак — був своєю людиною. Юрій поселив у нього як родичів, що евакуювались із зруйнованих міст, спочатку Гібіша, а потім і молодого Ульмана. Тут з тиждень перебував під суворим наглядом і Ганс Кремер, поки його не переправили до чехословацьких партизанів.
Під час бомбардування Дрездена вєтровський гараж згорів. Під руїнами загинув Свідрак, і Юрій ризикнув забрати до міста Горста. Вірніше, не до міста — гараж довелося перебазувати в селище за десяток кілометрів від Дрездена.
Вже четвертий день Горст шмигляв навколо п’ятиповерхового будинку, який після бомбардування звільнили під житло для офіцерів гестапо. Вже тричі, сховавшись у руїнах, бачив, як виходить з під’їзду, спираючись на палицю, Вернер Зайберт. Тепер Горст добре знав, хто насправді крився під тим прізвищем. Він і умовив Вєтрова провести цю операцію — був упевнений, що унтерштурмфюрер СС Еміль Мауке, поки житиме, не даватиме спокою підпільникам.
Біля будинку зупинився “опель-капітан”, і серце в Горста тенькнуло — невже й сьогодні спіймає облизня? Завтра буде важче: не може ж монтер два дні копирсатися на одному місці — це здалося б підозрілим будь-кому, не кажучи вже про мешканців сірого будинку.