Крах чорних гномів
Шрифт:
Кремерові зробилося весело. Певно, Рехан дзвонитиме служниці і з легким серцем піде на зустріч з американцем, дізнавшись, що Карл не завадить йому.
— Ви надто гарна, фройляйн, аби вам можна було відмовити, — сказав навмисне грайливо. — І все ж ви ставите переді мною дуже складне завдання.
Хільда зупинилась біля вікна за спиною Карла. Він швидко озирнувся і встиг перехопити її погляд — Хільда дивилася з ненавистю — злість судомила її обличчя. Та, зрозумівши, що може виказати себе, не розгубилась, мовила роздратовано:
—
Кремер схилився над нею.
— Не варто плакати через такий дріб’язок, моя мила, — мовив співчутливо. — Гадаю, мені вдасться владнати вашу справу.
— Невже! — зраділа Хільда і раптом швидко поцілувала Карла. Одразу почервоніла, затисла долонями щоки і сором’язливо відвернулась.
“Усе розвивається в суворо логічній послідовності, — з задоволенням констатував Кремер і не втримався, аби не зіронізувати з самого себе: “Вони обмінялися першим невинним поцілунком”. Непомітно глянув на годинник. Сорок п’ять на першу. Дві години, чорт забирай, це не так уже й мало, особливо, коли врахувати, як довго тягнеться зараз кожна хвилина…
Хільда невимушеним жестом поправила зачіску, мовила зовсім спокійно, наче й не було щойно цієї напівсентиментальної сцени:
— Ви ще не бачили нашого саду. Хочете подивитись?
Кремер кивнув.
— Хвилинку, я переодягнусь.
Хвилинка тривала мало не півгодини. Втім, Карла це влаштовувало. Сів на тахту, переклав пістолет у зовнішню кишеню піджака і прикинувсь, що заглибився в журнали.
Хільда повернулася в легкому шовковому халатику. Пояснила:
— Надворі дощ, і мокнути заради якихось клумб…
— Звичайно! — одразу погодився Карл. Глянув на дівчину відверто оцінююче, та вона не знітилася. Стала, спершись спиною на шафу. Ледь-ледь погойдувалась і дивилась на Кремера дражливо.
“Все стає на свої місця, — подумав Карл і одразу заспокоївся. — Тепер вона спокушатиме мене”.
Хільда витягла з бару дві пляшки та келихи.
— Не відмовляйтесь, — підняла застережливо руку, — я хочу випити з вами.
Кремер недвозначно глянув на годинник, але Хільда так скривилась, що він зрозумів: справді, незручно рахувати хвилини, коли вродлива дівчина пропонує тобі своє товариство.
Вони пили густий лікер, і Карл після другої чарки удав, що сп’янів. Хільду раптом наче прорвало, хміль ударив їй в голову. Певно, дівчина забула, для чого все це, — налила собі півсклянки і випила за одним духом. Підперла руками підборіддя і втупилась у Карла синіми очима. Нараз знову заплакала.
— Ненавиджу!.. — погрозила кулаком чи то Карлові, чи то комусь іншому і розтерла сльози на щоках. — Усіх вас ненавиджу!..
— Чому ж усіх? — не втримався від іронії Кремер.
Хільда осмислено подивилась на нього.
— Що буде з нами? — запитала. — Руді дивиться на все так легковажно, а в мене голова розламується.
“Бідний,
— Рудольф — офіцер СС, і йому буде не так-то й просто виплутатися, — роздумливо мовила Хільда.
Карл мовчав. Дівчина спритно запудрила сліди сліз на щоках.
— Скажіть хоча б щось… — грайливо округлила губи. Кремерові хотілося сміятися, та він загасив посмішку.
— Фройляйн Хільда Браун поки що не дружина оберштурмфюрера СС Рудольфа Рехана, — одповів серйозно. — І все залежить від вас, чарівна Хільдо…
— Вам легко казати, — зітхнула дівчина, — у вас така наречена і такі перспективи…
— Що перспективи!.. — махнув Кремер рукою. Сказав і зиркнув скоса, яке справив враження. — Перспективи сидіти в золотій клітці!
Хільда зраділа, але не подала вигляду, лише схилилась над столом і пересмикнула плечима так, що кнопки на халаті порозліталися, оголивши плече. Удала, що не помітила цього, різко присунулась до Карла, обняла.
— Бідненький мій, — гаряче дихнула в щоку, — від цієї Ернестіни справді можна збожеволіти!..
Карл залишився в Хільди до третьої. Не згадував про справи, дівчина сама нагадала про них на початку четвертої. Коли Кремер уже взявся за ручку дверей, запитала:
— Ти не забудеш про мене?..
Лежала на тахті з розкуйовдженою зачіскою, в пом’ятому халаті.
— Звичайно, — відповів Карл. — Завтра ти матимеш на двадцять тисяч брильянтів.
У Хільди сіпнулась губа, та стрималась. Подивилася з ніжністю.
— Ти привезеш їх сам? — не то попросила, не то наказала. — Завтра ввечері…
— Я подзвоню, — ухильно відповів Кремер. Не звертаючи уваги на сердите буркотіння служниці, вискочив на вулицю і, не надягаючи плаща, побіг під дощем до машини.
Стартер загарчав, але мотор не заводився. Карл потяг за ручку дросельної заслінки — автомобіль немов заворожили. Під дощем не хотілося копирсатись у моторі, та що вдієш — підняв комір і вже відчинив дверцята — раптом стукнув себе кулаком по лобі, вилаявся крізь зуби. Адже ж вони з Хільдою були в кімнаті, вікна якої виходять у сад, і за цей час можна не лише зіпсувати щось у машині, а й поміняти двигун. Певно, Хільда зараз дивиться на нього з-за штори і сміється. Кремер мимоволі глянув на вікна, та нікого не побачив.
Довелося чимчикувати до найближчого перехрестя, аби перехопити якогось шофера, — з Карловим досвідом годі й думати знайти несправність. Навіть старий водій чаклував над “опелем” з півгодини, поки знайшов, у чому заковика. Перетерся дріт у трамбльорі — чорта з два доведеш, що його оголили навмисне…
Дощ ущух, і їхати було приємно. Кремер гнав машину швидко, зрізаючи повороти так, що рипіла гума. Нетерпеливилось дізнатися, чи все вдалося Дузеншенові.
Фон Вайганг працював у своєму кабінеті. Побачивши Кремера, зробив пісне обличчя.