Крах чорних гномів
Шрифт:
Почався перевал. Перед першим же підйомом їх зупинив патруль. Есесівський офіцер у лискучому плащі довго й ретельна перевіряв документи, зазирав у кожну машину і лише після цього дозволив рушати. Одразу за перевалом знову звернули з основної магістралі, взявши правіше. Тепер вони могли викликати підозру в першого-ліпшого патруля: коли б справді хотіли потрапити до “Альпійської фортеці”, слід було просуватись у напрямку до Праги.
Проїхали ще близько двадцяти кілометрів, залишивши Тепліце збоку. Дорога була безлюдна — лише іноді проминали невеличкі населені пункти.
Розвиднювалось. До місця, визначеного Вєтровим, залишалося п’ять — шість кілометрів. Почався крутий підйом. Ліс приступив до самісінької дороги: сизі лапи ялин шмагали по бортах грузовиків. Раптом ліс розступився, і внизу, між крутими схилами, блиснула стрічка гірської річки. Карлові стало важко дихати. Схопився за автомат. Бачив лише звивисту світлу стрічку, що в’юнилася між темними, вкритими пасмами туману схилами…
Мовив глухо, сам не впізнавши власного голосу:
— Тихіше… не поспішайте…
Шофер лише скосив на нього здивоване око. Пробуркотів невдоволено:
— Тут не розженешся…
Дорога, справді, була вся у вибоїнах, машину нещадно кидало з боку на бік, за колоною висів довгий шлейф пилюги. Кремер відчинив дверцята й ступив на сходинку. Машини йшли одна за одною — гуркіт моторів, брязкання заліза заповнили долину. Ще один поворот, і виїхали на берег річки. Ось і прямовисна стіна праворуч, про яку казав Вєтров. Дорога притислась до неї впритул, вузька й нерівна. На ній не те що розвернутись, у два ряди проїхати важко. Ліворуч, за урвищем, річка — гомінка й прозора, справжня гірська річка: мокрі чорні кругляки та дрібна галька.
Карлові захотілося пити. В роті пересохло, губи злиплися, стали сухі й гарячі. Аби хоч якось затамувати спрагу, притис вуста до холодного заліза автомата. Чомусь у роті зробилося кисло, і до горла підкотився важкий клубок. Карл опустив скло, висунувся у вікно кабіни. Цієї ж миті побачив дві ялини над крутим береговим схилом — орієнтир, указаний Вєтровим.
За ялинами — поворот, де, напевно, вже причаїлись десантники і хлопці Юрія.
Кремер поклав автомат на коліна, випадково ткнувши дулом у бік шоферові. Той роздратовано відштовхнув зброю, поворушив губами, наче збирався щось сказати, та промовчав. Втім, Карл не звертав на нього уваги.
Зараз поворот і… Певно, вони вже давно почули гуркіт моторів і завалили дорогу…
Коли машину підкинуло на вибоїні вже за поворотом, Кремер знеможено відкинувся на спинку сидіння. Завалу не було. Отже, Вєтров запізнився.
Карл глянув на годинник — початок шостої. Але ж Юрій упевнений, що вони лише тепер виїжджають з Дрездена… А може, щось трапилося з літаком, чи німці помітили парашутистів?
Кремер на секунду заплющив очі. Зараз грузовики проминуть цю дільницю і знову підніматимуться в гори. І ніхто вже не зупинить їх. А завтра вранці приземляться американські літаки і…
Скригнув зубами і ледь не застогнав од відчаю. А якщо?..
— Зупиніть машину! — наказав шоферові. Той слухняно
Коли есесівець вистрибнув з кабіни, Карл засунув руку під щиток і обірвав дроти, що йшли до замка. Швидко запхав у внутрішню кишеню пальта два автоматні диски.
Водій доповів:
— Усе гаразд, можна рушати.
Карл лише кивнув. Одвернувся до вікна, намагаючись вгамувати розбурхане серце. І як завжди — віддає у скроні: стук… стук…
Чув, як шофер за спиною стиха лається, натискаючи на стартер.
— Щось не заводиться… Хвилинку…
Грюкнув дверцятами, поліз до мотора. Карл вистрибнув, зупинився поруч. Шофер бабрався в дротах, перевіряючи запалення.
— Довго ще копирсатиметесь? — запитав невдоволено Кремер.
Солдат пробуркотів у відповідь щось невиразне. Підійшов шофер другої машини, з “мерседеса” вийшов фон Вайганг, попрошкував до них. Карл узяв з кабіни автомат.
— Чогось ноги затекли, — поскаржився групенфюрерові, — пройдуся трохи, ви мене наздоженете…
Не чекаючи відповіді, пішов уперед — по самому краю дороги, над річкою. Йшов повільно, трохи шкутильгаючи. Фон Вайганг крикнув йому щось, та Карл лише озирнувся й махнув рукою — мовляв, я потихеньку, за поворотом чекатиму. Весь час краєм ока стежив, чи видно передню машину, і, лише упевнившись, що його не помітять, побіг.
Дорога ще тулилася до гори з кілометр. Кремер пробіг з сотню метрів, уважно обдивляючись довкола. Нарешті, здається, знайшов те, що треба. Прямовисна стіна не нависала над дорогою так круто, і він видряпався на чотириметрову височінь, де серед каміння зачепилися корінням дві ялини. За другим деревом, що росло вище, невеличка яма, вірніше, просто западина поміж корінням…
Карл скинув пальто, аби не заважало рухатись. Розгріб хвою і втиснув тіло в западину, виставивши ствол автомата. Поклав поруч запасні диски. Позиція виявилась більш-менш зручною. Не те що окоп, та голову можна сховати за стовбур. Головне ж — дорога, як на долоні, і вони можуть проїхати лише під ним.
Узяв на мушку камінь відразу за поворотом, притиснувся щокою до приклада і, здається, перестав дихати. Тепер він зробив усе, що міг, і залишалося лише чекати. Може, вдасться затримати їх до підходу Вєтрова, може, так і не дочекається… Все одно вестиме бій, поки вистачить куль у диску, чи просто до останнього подиху.
Чогось раніше цей вираз здавався Карлові дещо високомовним і заяложеним. А зараз він подумав саме так — до останнього подиху, — і не знайшов у цьому нічого високомовного; так, він буде стріляти, поки бачитиме ворогів і руки триматимуть зброю.
Наче у відповідь, за поворотом заревів мотор, і майже одночасно на дорозі з’явились дві чи три чорних постаті. Постояли трохи, озираючись, і рушили, тримаючись попід самою стіною і висунувши вперед автомати.
“Еге ж, — зрозумів Кремер, — вони знайшли обрив і запідозрили мене”. Причаївся. Нехай ті, внизу, йдуть. Головне, аби виїхав грузовик. Він візьме на мушку шофера, машина загородить дорогу, і тоді вони не проб’ються. Поки є кулі в дисках…