Крах чорних гномів
Шрифт:
— Що вам потрібно? — Карл ніяк не міг випустити руку Юрія.
Лейтенант хитнув головою, відкликаючи Кремера.
— Нічого не вдієш! — мовив співчутливо, та Карлові його слова здалися сухими й байдужими до неймовірності. — Шкода товариша Вєтрова… Уже розвиднілось, і нам треба негайно зніматися…
— Що? — нерозуміюче закліпав очима Карл.
— Слід негайно рушати! — твердо повторив лейтенант. — Стрілянину могли почути і… — не доказав.
— А-а… Ви ось про що… — нарешті усвідомив Кремер. —
Лейтенант витяг з планшета карту.
— Взагалі, ситуація мені не дуже подобається, — почав. — Через день — два наші візьмуть Дрезден і вступлять у Судети, та, чорт забирай, ми не гарантовані, що за ці дні німці не вчепляться нам у п’яти і не переб’ють, як мух. Вєтров думав повернути в бік Тепліце і пересидіти десь у лісі. Але зараз у тих місцях німці збирають сили, і пробиватися туди небезпечно. А нам треба зникнути, розчинитись, так би мовити… Ви не знаєте, що це за дорога? — провів нігтем по ледь помітній лінії на карті.
— Я вперше в цих краях… — наморщив лоба Кремер. — Але іншого варіанта нема. — Він уже встиг оволодіти собою… — Полонених — в одну машину. Водії нехай, переодягнуться в німецьку форму. Я поїду в “мерседесі” попереду. Маємо надійні документи і спробуємо прорватися у гори.
Тіло Вєтрова поклали у передній грузовик. За руль “мерседеса” сів Горст Ульман, який одів на себе мундир Дузеншена. Полоненим позв’язували руки, позатикали роти, — швидко звільнили одну з машин від частини вантажу і поклали туди всіх, накривши брезентом. Кремер намагався не дивитися в той бік — злість кипіла в ньому, і не знав, що б учинив, побачивши фон Вайганга.
Переїхали річку по хиткому дерев’яному мосту і відразу повернули в гори. їхали повільно — весь час підйом, глибока колія, вибої. Мотори в грузовиків перегрівалися: час від часу доводилось зупинятися.
Схили гір обабіч дороги вкривали густі ліси — мовчазні й темні, без жодної стежини. Вони здавалися мертвими, навіть не чути було пташиних голосів, і Карл здивувався, коли раптом величезна сосна попереду захиталась та впала, перегородивши шлях. Одразу по “мерседесу” вдарили з автоматів. Кремер зштовхнув Горста з сидіння і сам упав на нього, прикривши своїм тілом.
“Німці, побачивши за кермом есесівця, — встиг подумати, — не стріляли б… Отже…”
Повільно, зморщившись од болю, намацав у кишені хусточку, дотягся до дверцят і виліз з машини, піднявши над головою білу ганчірку.
Стріляли ще кілька секунд, але, певно, аби настрахати. Потім з лісу висипали погано одягнені люди з рішучими обличчями. Оточили Кремера. Інші побігли до грузовиків.
Карл засміявся, побачивши їх. Напевно, люди здивувались: ворог, полонений, стоїть з піднятими руками — і сміється.
— Дивіться, командире! — вказав молодий хлопець у полатаній куртці людині, що до очей заросла бородою. Карл озирнувся разом з ними і побачив лейтенанта. Той якраз вистрибнув з кузова грузовика, біг до них.
— Не стріляти! — вигукнув бородань. — Оточити грузовики і не стріляти!
Кремер опустив руки.
— Ви партизани? — запитав російською мовою.
Бородатий глянув на нього підозріло, та кивнув.
— Партизани! — вдарив Карл по плечу лейтенанта. — Вони допоможуть нам!
— Хто командир загону? — запитав той.
Бородань трохи висунувся вперед, не опускаючи автомат. Лейтенант ступив йому назустріч.
— Лейтенант Радянської Армії Абатуров! — приклав руку до кашкета. — Виконуємо особливе завдання і потребуємо вашої допомоги!
Бородань погано зрозумів його, та хтось з партизанів швидко переклав слова Абатурова.
— Але ж… — командир нерішуче глянув на есесівців, що сиділи за кермом машин.
— Скидай мундири, хлопці! — махнув рукою лейтенант, і лише цей невимушений жест переконав бороданя.
З грузовиків почали вистрибувати солдати.
— Чорт, звідки ви взялися? — запитав командир.
Абатуров недвозначно показав на небо.
— Потрібен посадочний майданчик… — одразу ж напосівся. — Є тут щось підхоже?
Бородань радісно закивав.
— Знайдемо!..
Через годину грузовики зупинилися в селі. Вірніше, селом його можна було назвати лише умовно — десяток хат на березі гірської річки. І невеличка лука. Абатуров, невдоволено гмикаючи, сходив її вздовж і впоперек. Облаяв гірську природу, яка створює такі незручності, та почав налагоджувати зв’язок по радіо з командуванням. Уже через чверть години стало відомо — літаки будуть надвечір.
А в цей час на маленькому сільському цвинтарі копали могилу. Карл сам вибрав місце — під стрункою смерекою, трохи осторонь каплички, щоб було видно і гори, і річку, і ліси. Перший кинув жменю землі на необстругані соснові дошки труни і довго ще стояв біля свіжої могили. Думав — один, та, озирнувшись, побачив за спиною ще трьох. Стояли, простоволосі й сумні — українець, поляк та німець.
— Ти — Василько? — поклав Карл руку на плече тому, хто приймав останній подих Вєтрова.
— Так.
— А ти — Юзеф?
Хлопець кивнув.
— Тебе Горст Ульман, я вже знаю. Давайте ж поклянемося не забувати цієї могили, як ніколи не забудемо тебе, друже мій.
Він обійняв хлопців, і вони поклялися навіки зберегти в серці пам’ять про мужню людину, тіло якої прийняла чеська земля. Потім постояли ще трохи під смерекою і пішли допомагати розвантажувати грузовики. Бо життя є життя — з його повсякденними клопотами.
КІНЕЦЬ ДРУГОЇ КНИГИ
<