Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Дузеншен похмуро усміхнувся.

— Я не впевнений у ваших фінансових можливостях. За такі руки, — підвів стиснутий кулак, — комусь доведеться ще багато заплатити.

Карл допоміг йому упакувати папери.

— Тепер — особистий архів фон Вайганга, — нагадав. — Візьміть двох солдатів, я чекатиму на вас у групенфюрера.

Сад квітнув. Дерева, вкриті білою піною, утворювали між флігелем і віллою якийсь мереживний тунель. Гіркувато-солодке повітря здавалося важким і густим. У сонячних променях, що проривалися крізь’ стіну квіту, висіли бджоли.

Кремер поспішав, та не міг не зупинитися біля великої крислатої яблуні,

рожево-білої і пахучої. Вона цвіла буйним квітом і немов пишалася ним: товсте вузлувате гілля піднімалось до неба, радіючи пахучій ноші. Карл доторкнувся до гілки, занурив обличчя у квіт, жадібно, наче востаннє, вдихнув терпкий аромат. Щось схвилювало його. Не шаленство квітів і не весняні запахи — він уже встиг звикнути до них, — а якийсь зовсім новий вигляд алеї. Ніяк не міг зрозуміти, в чому справа, і лише біля самісінької вілли зупинився, вражений. І як він одразу не помітив? З алеї прибрали гномів.

Вони стояли біля тераси — два десятки чорних маленьких чоловічків. Високий есесівець підтягував до Цього незвичайного гурту останнього; схопив за ноги і волочив так, що карлик залишав на алеї слід.

Раніше кожний гном завжди вражав Карла неповторним виразом обличчя, тепер же всі вони були схожі один на одного — чорний натовп і кремезний наглядач також у чорному… Ця чорна пляма на тлі білого буяння квітів здавалася раною, вона ще більше підкреслювала хаос навколо вілли.

Під терасою стояв грузовик, всюди валялись газети, якісь ганчірки й вірьовки. А над усім цим стовбичив фон Вайганг, Стояв на терасі в домашній куртці й командував есесівцями.

— Як там у вас? — заклопотано озирнувся на Кремера і, не чекаючи відповіді, загорлав: — Обережно, не кидайте цей ящик! Розіб’єте фарфор!..

Коли солдати нарешті навантажили ящики з фарфором, полегшено зітхнув і обернувся до гномів.

— Шкода, що не можу взяти їх із собою, — поскаржився. — Важкі, для них самих потрібен грузовик…

Вранці Карл слухав радіо і знав, що долю Берліна вже вирішено: радянські війська все ближче підходили до центру міста. Зараз, дивлячись на гномів, він чомусь уявив, як б’є артилерія по рейхстагу, як горять і руйнуються цілі квартали і гинуть, стікаючи кров’ю, люди. А фон Вайгангові наплювати і на будинки, і на людей — тільки б урятувати фарфор та гномів. Кремер з відразою подивився на чорну череду і раптом усвідомив, що саме в цьому хаосі, безпорядку — крах фон Вайганга, і крах безповоротний. Десятки років стояли бронзові карлики в алеї, підкреслюючи добробут, респектабельність і, так би мовити, непохитність родинних устоїв. Вони бачили злети й падіння, тріумфи й поразки, але отак, щоб стягали з навічно уготованих місць і шпурляли в підвал — такого ще не було… А їхній хазяїн метушиться, покрикує:

— Обережніше, обережніше!.. Поставте в кутку, за дверима… Ми ще повернемось і витягнемо гномів на світ!

Кремер знає, що групенфюрер сам не вірить у свої слова, вимовляє їх, аби підігнати есесівців. Але яке йому діло і до фон Вайганга, і до гномів? Він повернув назад і пішов незвично порожньою пахучою алеєю. Сів на лавку і довго сидів, слухаючи дзижчання бджіл. Думав: лише за кілька десятків кілометрів — свої. Там пекло з вогню й заліза, а він слухає, як дзижчать бджоли. Скоро закінчиться війна, солдати повернуться додому і розповідатимуть, як форсували Дніпро, штурмували укріплення на Одері, брали рейхстаг, а він… Цілував руки у фрау Ірми та їздив до Швейцарії — і нікого не цікавитиме, відбив тобі печінки Гельмут чи ні. І чи можна порівняти усе, що зроблено ним, хоча б з однією танковою атакою?

Правда, там, у Центрі, все знають, на все зважують, і Левицький, напевно, похвалить його та скаже, що один висаджений у повітря завод дорівнює чортзна-чому. Він і сам розуміє це. Все ж — це одна справа… А от — тримати в руках автомат і бачити перекошені від жаху обличчя есесівців!..

Карл зітхнув, підвівся. Завтра вранці все скінчиться, і він знову буде. серед своїх. А бджоли дзижчать, потихеньку осипаються пелюстки з яблунь, і пахне медом…

Усе почалося з того, що у фрау Ірми була мігрень, і вона ніяк не могла заснути. Фон Вайганг також не лягав і о другій годині ночі підняв охорону. Єдине, що міг зробити Карл, — відтягти від’їзд до третьої: ще раз уважно перевірив наявність вантажу в усіх машинах.

Групенфюрер запросив його до свого “мерседеса”, та Кремер зайняв місце в першому грузовику. Взяв у фон Вайганга карту, поставив поруч себе автомат із запасними дисками. Сказав:

— Запросіть краще до себе Кларка.

Фон Вайганг охоче погодився: мав намір ближче роззнайомитися з американцем — часи такі, що й цей тип може стати у нагоді.

Головну машину вів ще зовсім молодий штурмман. Певно, звик ганяти свій грузовик, і Карлові весь час доводилося стримувати його.

— Не більше сорока кілометрів! — наказав шоферові, та варто було відвернутися, як стрілка спідометра повзла до шістдесяти. Кремер і так нервував — адже десант мали викинути лише о третій. Хлопцям треба ще подолати вісім кілометрів, щоб вийти на дорогу за Тепліце, — а цей хлопчисько, як на зло, за найменшої нагоди збільшує швидкість.

Коли машина, подолавши підйом, з ревом помчала у долину, наказав:

— Зупиніться, штурмман!

Есесівець зиркнув на нього зверхньо, але виконав наказ. Кремер, не вимовивши й слова, вийшов. Другий грузовик трохи відстав і загальмував через хвилину. Впритул за ним ішов “мерседес” фон Вайганга.

— В чому справа? — стривожено висунувся у вікно групенфюрер.

— Перевіряю, чи не відстав хто, — пояснив Карл.

— В останній машині Дузеншен, і навряд чи слід за нього турбуватись.

— В дорозі все може трапитись…

Кремер постояв ще трохи біля “мерседеса”, дочекався, поки не зупинились усі грузовики, побіг у кінець колони.

— У вас все в порядку, Гуго? — присвітив кишеньковим ліхтариком: їхали, не вмикаючи фар.

— Куди ви так женете? — замість відповіді запитав Дузеншен. — І так темно — не бачиш власного носа…

— Поміняємось водіями, — запропонував Кремер, — мій схильний до автогонок.

Шарфюрер вилаявся крізь зуби.

— Покличте його сюди, — наказав своєму шоферові — літньому вусатому есесману. — А самі поведете головну машину.

Водій невдоволено гмикнув, та заперечувати не посмів.

Тепер їхали зі швидкістю тридцять кілометрів на годину. Грузовики натужно ревли на підйомах, ішли мало не впритул один до одного. На перехрестях Карл зупиняв колону, навмисне довго шукав таблички, що вказували напрямок, кілька разів підходив до “мерседеса” фон Вайганга, уточнюючи незначні деталі маршруту. “Чи встигнуть?” — свердлила мозок думка. Курив сигарету за сигаретою, розмовляв про щось з шофером, насвистував пісеньку, а сам думав: “Чи встигнуть?”