Крах чорних гномів
Шрифт:
Автомобіль повільно виринув з-за рогу. Карл не поспішав. Натис на гашетку, коли до грузовика залишалося метрів сімдесят, послав довгу чергу. Машину повело праворуч. Уткнулася буфером у стіну, мало не перевернувшись. Ті, що йшли перед неї, побігли назад. Карл піймав на мушку чорні постаті, застрочив. Один есесівець упав, та інші встигли сховатися за грузовик. Майже відразу звідти різонули з кулемета. Куля відщепила тріску ялини, на голову Карлові посипалась суха хвоя. Він припав обличчям до землі. Краєм ока спостерігав за дорогою. Есесівці підтягли ще один кулемет і відкрили безладний вогонь з автоматів. Кулі різали гілочки на ялинах,
На хвилину стрілянина затихла. Певно, радились, бо потім кулемети застрочили з подвоєною люттю. Попід стіною метушилися есесівці. Карл зрізав перших двох, та інші бігли далі, падали й бігли. Ще один упав… Есесівці не витримали, скотилися з дороги, заховались за валунами на березі. Несподівано вони одержали зручну позицію — під крутим берегом можна було заховатись і вести прицільну стрільбу по Кремерові з зовсім іншого напряму.
Карл відчув це одразу. Тільки-но підняв автомат, як ударили з берега, обпекли передпліччя. Рука швидко заніміла, пальці погано слухались, і все ж Карл звалив ще одного есесівця, який намагався обійти його з тилу. Помацав рукав — долоня стала червона від крові. Поворухнувся, аби перев’язати руку, та кулі процокотіли по стовбуру над самісіньким вухом.
Кремер обережно зсунувся на дно западини. Тепер — кінець. Глянув на край неба, що почав рожевіти, і, прикусивши від болю губу, обережно підвів голову. Якийсь нахаба в чорному знову біг через дорогу — Карл дав чергу і не влучив. Підкосив його вже тоді, коли був метрів за десять, устиг побачити скривлене обличчя.
Есесівець лежав посеред дороги, дряпаючи землю пальцями. Карл, мов зачарований, дивився на його руки — вузлуваті пальці з обламаними нігтями, порепана шкіра, — і дивно було бачити ці робочі руки під обшлагами чорного мундира.
Задивившись, Кремер не одразу помітив, що кулі вже не цокотять по стовбурах. Здивовано глянув на берег: три самотні постаті, кинувши зброю, підняли руки, а вгорі, над Карлом, хтось бив з кулемета.
“Вєтров”, — подумав Кремер. Хотів підвестися, та зачепився плечем за ялину. Гострий біль пронизав мозок, коліна підігнулись — упав незграбно, головою вниз і покотився по крутому схилу.
Розплющив очі. Перше, що побачив, — сірі уважні очі, які з цікавістю дивилися на нього. Карл перевів погляд трохи вище — велика п’ятикутна зірка на пілотці. Одразу все збагнув і засміявся щасливо, безтурботно.
Сірі очі зникли кудись, і над Кремером схилився Вєтров. Юрій дивився співчутливо.
— Як? — прошепотів Карл.
— Встигли… — зрозумів його Вєтров.
Карл, не звертаючи уваги на біль у руці, підвівся. Сперся на Юрія. Поруч хлопці у маскхалатах міняли колесо грузовика, трохи далі, за “мерседесом”, стояла купка солдатів і цивільних в оточенні людей з автоматами.
— Фон Вайганг? — хрипко запитав Кремер.
Вєтров кивнув на полонених.
— Там…
Карл, спираючись на руку Юрія, рушив до “мерседеса”. Потім він ніколи не міг пробачити собі цього. Але тоді щось більше, ніж цікавість, підштовхувало його. Хотілося зазирнути у вічі фон Вайгангові, і це було дужче од нього.
Хлопці з автоматами розступились, і Кремер зустрівся поглядом з групенфюрером. Фон Вайганг обліг плечем на камінь, що випирав з обриву. Постарів років на десять, губи обвисли, щоки пожовкли, а чоло прорізали три глибокі зморшки. Дивився розгублено, певно, до кінця ще не усвідомив того, що сталося. Інстинктивно потягся до Кремера, та наступної миті відсахнувся, підняв руку…
— Ви… — просичав розгублено. — Ви…
Карл хотів щось сказати, та передумав. Ковзнув поглядом по обличчях. Фрау Ірма затулилася долонями, не дивиться, принишкла у відчаї. На товстих пещених пальцях каблучки — Карл побачив навіть свій подарунок: червона крапля рубіна. Дузеншен зиркає спідлоба — чорні оченята жевріють від злості. Єдине спокійне і самовпевнене обличчя. Так, це Денніс Кларк. Смокче сигарету і посміхається.
— Ви непогано провернули цю операцію! — виплюнув недокурок просто під ноги Кремерові. — Але ж ви знаєте, хто я… Я вимагаю негайно звільнити мене!
Карл чемно відповів:
— Ваша вимога справедлива, та, зважаючи на ситуацію… Інтереси вашої ж безпеки вимагають, аби ви не залишали нас так швидко…
— Це насильство! — підвищив голос Кларк, але Кремер уже не звертав на нього уваги. Озирнувся на Юрія, аби порадитись; що робити з полоненими, як той раптом сильно штовхнув його в груди. У Карла від болю запаморочилась голова. Все ж почув глухий. звук, наче хтось вистрілив під самим вухом. Але чому Юрій заточився?
Два солдати в маскхалатах кинулися вперед. Карл ледве повернув голову й побачив, як один з них прикладом автомата б’є по руці з пістолетом. Пролунав другий постріл. Солдат навалився на того, хто стріляв, і лише тепер Кремер побачив, що це — фон Вайганг. Але чому заточився Юрій?
Забувши про біль, Карл підхопив Вєтрова. І відразу велике тіло Юрія обм’якло, стало важким — Карл ледь утримав. Йому допомогли — поклали Юрія на розстелений просто на дорозі маскхалат. Солдат з трьома вузькими смужками на погоні помацав пульс і стурбовано хитнув головою. Якийсь хлопчина в цивільному поклав голову Юрія собі на коліна, обережно погладив по щоці.
“Василько”, — згадав Карл розповіді Вєтрова. Стояв і не ворушився — здавалося, найменший рух принесе біль Юрію. Але чому солдат із смужками на погоні зняв пілотку? Чому плаче Василько? Ще не сміючи повірити в те, що сталося, Карл опустився на коліна біля товариша, припав вухом до сорочки, по якій повзла червона пляма. Серце не б’ється, й руки холонуть. А які дужі були ці руки ще кілька хвилин тому!
Кремер притулився щокою до великої шорсткої долоні Вєтрова. Нараз усвідомив: Юрій відштовхнув його, і куля, призначена Карлові, влучила…
Руки вже зовсім холодні, і їх не зігріти нічим. Боже мій, Юрій пройшов крізь вогонь і воду, і треба ж… Війна кінчається, завтра чи через декілька днів — не все одно — тут будуть свої. Як несправедливо влаштовано все у житті!..
— Старший лейтенанте Кирилюк! — мовив хтось голосно за спиною. Карл не поворухнувся. — Старший лейтенанте Кирилюк! — повторили, і лише тепер Карл подумав, що кличуть його. Підвів голову. Лейтенант з густими вусами і зритим віспою обличчям нетерпляче дивився на нього.