Крах чорних гномів
Шрифт:
— Але ж, — знову підняв руку старий, — хіба ви не загинули в Берліні під час бомбардування?
— Запитання, м’яко кажучи, позбавлене глузду, — посміхнувся Карл. — Ви ж не вірите у воскресіння…
— Тоді через вас я мав неприємності, — забелькотів Ганс Кремер. — Гестапо цікавилося вами…
Карл сів на стілець напроти.
— Гадаю, і ця зустріч не принесе вам нічого приємного. На жаль, не маю іншого виходу…
— Що ви кажете, Шпехт! — безбарвні очі Кремера забігали. — Я завжди
— Досить, — відповів Карл твердо, — досить крутити хвостом, вельмишановний дядечку! Не дивуйтесь, та мені довелося тимчасово використати ваше прізвище. Отже, я ваш племінник — Карл Кремер, за такого мене мають в цьому домі — і вам доведеться підтвердити це!
Старий ювелір щось хотів сказати, та застиг з відкритим ротом.
— Ви не дуже любили свого племінника, і ця звістка не повинна засмутити вас.
— То це ви… — поворушив Ганс Кремер безкровними губами. — Ви весь час видавали себе за Карла… А я гадав — хлопчисько порозумнішав… Але — хто ви?
— Яке це має значення… Зараз — Карл Кремер. Для вас і для всіх інших.
Старий почав підводитися, з жахом дивлячись на Карла.
— Сидіть! — легенько штовхнув його той, і Ганс Кремер плюхнувся в крісло. — Сидіть спокійно і не робіть дурниць! — дістав пістолет, поклав собі на коліна. — Найменший шум — і я стріляю!
Ганс Кремер затулився долонею. Пальці його тремтіли.
— Що вам треба? — запитав глухо.
— Зараз ви подзвоните фон Вайгангові. Скажете, що нарешті зустрілися зі мною, та невідкладні справи вимагають, аби ми з вами разом негайно виїхали до міста. Потім ми вийдемо з будинку і справді поїдемо до міста.
Ювелір трохи опанував себе. Сказав з неприхованою іронією:
— Ви хочете, аби я став для вас зручною ширмою. А коли мине небезпека, розправитесь зі мною…
Карл зсунув брови.
— Якщо ви зробите те, що мені потрібно, гарантую вам життя, — пообіцяв. — Зрештою, в мене нема вибору. Я стрілятиму в вас за найменшої спроби сфальшивити, а стріляю я добре. Поки зрозуміють, що до чого, я завжди встигну втекти.
Ювелір різко повернувся в кріслі, і Карл підняв пістолет.
— Я не жартую, пане Кремере! — мовив жорстко. — І стрілятиму без попередження.
Старий пожовтів.
— У нас нерівні умови гри, — проскрипів. — Я вимушений підкоритись.
— Ви завжди були розсудливою людиною, — повеселішав Карл. — Я відчув це, укладаючи з вами першу угоду.
— Тепер ви відігрались за все, — пробуркотів ювелір. — Але ж, — схопився за голову, — так обвести мене навколо пальця!
— Не треба емоцій! — зупинив його Карл. — Ви непогано заробили на мені, і це достатня компенсація.
Старий подивився на нього з повагою.
— А ви розумна людина, — сказав, — і якщо б у мене справді був такий племінник…
— Знову емоції, — поморщився Карл. — Це вам не личить. Ви зрозуміли, що треба сказати фон Вайгангові?
Старий кивнув. Карл зняв рурку, подав ювелірові.
— Тільки без ексцесів, — підняв пістолет. — Без натяків, і голос повинен звучати природно.
— Мені ще хочеться трохи пожити, — взяв рурку старий. — Але ж ви не заподієте мені нічого?
— Я дав слово!
— Що — слово? Я не дам нікому під слово жодної марки… — опустив куточки губ ювелір. — Але я вимушений вірити вам. Номер?
Він крутив диск, а Карл стояв над ним і думав, що варто старому сказати два не тих слова…
Карл знав — він стрілятиме. Стрілятиме без жалю, так само, як без жалю виказав би його Ганс Кремер, бодай була б хоч найменша можливість.
— Це ти, Зігфріде? — проскрипів ювелір у рурку. Карл уперше в житті відчув, як зблідли в нього щоки.
Ступив на крок убік, аби бачити обличчя старого. Той зрозумів це по-своєму і заспокоююче помахав рукою.
— Нарешті я побачив цього шибайголову Карла! Так, так, я не впізнав його. Відношу цю приємну зміну за рахунок твого впливу.
Видно, фон Вайганг заперечив, бо старий продовжував наполегливо:
— І не кажи, ніколи в житті не повірю тобі… — глянув на Карла запитально, наче чекав на його схвалення. Карл нічим не виказав свого хвилювання: стояв, спершись на спинку крісла, і не зводив пістолета з старого.
— Характер у нього, виявляється, є, — продовжував ювелір, — а без характеру в нашій справі все одно, що без розуму. Ти дотримуєшся такої ж думки? Чудово… Я поїду зараз з Карлом до міста… Є одна справа… Обідати? — підвів очі на Карла. Той заперечливо похитав головою. — Ні, не чекайте на нас, ми можемо затриматись. Щасливо!
Поклав рурку, дістав хусточку, обтер чоло.
— Ви задоволені?
Карл засунув руку з пістолетом у кишеню піджака.
— Стрілятиму не виймаючи, — сказав замість відповіді. — Ваше пальто у вестибюлі?
Двері вітальні на другому поверсі були відчинені, і Карл побачив фрау Ірму. Проминути її було б неввічливо. Карл здалеку вклонився.
— Ми з дядечком, — непомітно підштовхнув Ганса Кремера, — до міста…
Ювелір зробив рух, наче збирався підійти до фрау Ірми.
— Стоп, — прошипів Карл, — ще крок…
Ганс Кремер люб’язно помахав у повітрі рукою.
— Справи, все справи! — мовив і повернув до сходів. Карл поспішив за ним.
Вєтров завів мотор, і Карл указав старому на заднє сидіння.