Кришталеві дороги

Дашкієв Микола Олександрович

Потрапляючи сюди вперше, мимохіть дивуєшся з невідповідності назви міста до його зовнішнього вигляду. Уява, звичайно, малювала велетенські вежі й ангари; грімкотливі цехи надпотужних заводів, над якими вдень клубочать кольорові дими, а вночі буяють заграви; сповнені похмурої настороженості обличчя людей у незаплямовано-білих комбінезонах; контрольні пости на кожному кроці.

А замість усього цього — задумлива тиша прокладених крізь віковічну тайгу вулиць; білочка, яка довірливо біжить тобі назустріч і зазирає до кишені, сподіваючись знайти там горішок; дідусь, що повертається з риболовлі, гордо несучи кілька верховодок на кукані; квіти на кожному кроці; непогамовне щебетання дітлашні, що длубається в пісочку. Ідилія! То де ж усе те, заради чого постало це місто?

А “те” — є. Тут. Близько. Тільки “його” не видно. Сьогодні — насамперед

у ім’я того, аби не зазирало куди не слід чуже, вороже око. А завтра — щоб не псувати мальовничості краєвидів, не порушувати урочистої тиші, не занечищати напоєного запахом живиці повітря. Наша планета надто маленька, щоб віддавати її поверхню під фабрики та заводи, — хай там квітнуть луки та буяють ліси. Все інше — в глибінь земних надр.

Нарада у “замовника”, — як і всі попередні, на яких доводилося бувати Альошину, — була коротка, стисла й ділова. Тут звикли шанувати час і не терпіти пустопорожнього базікання. Зміна вимог щодо “кожухів” виявилася навіть приємною: завдяки використанню новітніх надтермостійких сплавів та досконалішій розробці аеродинамічних показників космічних кораблів значно знижувалися і граничні обмеження для майбутнього вогнетриву, — хоч загалом завдання все ще лишалося дуже складним.

Коли засідання закінчилося, головний “замовник”, — білявий, непоказний з виду і ще зовсім молодий академік, лауреат, депутат “і прочая, і прочая, і прочая”, — затримав у себе гостя з Києва.

— Лишіться, прошу, Сергію Михайловичу. Власне, я викликав вас не на нараду, бо відповідну документацію міг би вам просто надіслати. Мені хотілося щиро й одверто поговорити з вами. Мене дуже непокоїть, що справа у вас посувається надто повільно. Чи навіть не так: після успіху з кристамулітом ви застряли на мертвій точці… Може, вам потрібна допомога?

— Мабуть, потрібна, Віталію Федоровичу. Ідея шаруватого вогнетриву, певно, має смисл. Але я вже настільки звик до теми, і думки мої течуть по настільки звичному річищу, що я вже неспроможний вирватися з полону власних схем. Потрібне допитливе чуже око, яке побачило б речі в іншому ракурсі: потрібний настирливий, ущипливий критик, який чіплявся б до кожної дрібниці; критик, якого майже ненавидиш і який самою своєю присутністю змушує тебе мобілізувати всю енергію і знання, аби спростувати його закиди та заперечення.

— О, Сергію Михайловичу, це мені подобається! — засміявся академік. — В мене теж такий характер… Ну, а чому ж ви не звертаєтесь у такому разі до друзів, до директора?

— М-м-м… Бачите, Віталію Федоровичу, стиль роботи в нашому інституті дещо своєрідний. Ми не радимося і не дискутуємо. Ми — доповідаємо і самокритикуємось.

— Так, розумію… — академік зиркнув на Альошина, замислився. Потім сказав: — Сергію Михайловичу, гадаю, вам було б дуже корисно затриматися у нас на кілька днів. Звичайно, про вогнетриви навряд чи ви щось почуєте, — може, тільки лайку на вашу адресу за затримку. А от придивіться, прошу, як у нас розв’язуються складні, — нерозв’язні, як на перший погляд, — проблеми. Ви розумієте, звісно: зіткнувшись із такою проблемою, група намагається подолати її з ходу, лобовою атакою, і майже завжди зазнає поразки. Починаються суперечки і скиглення, гарячково перебираються — і незмінно відкидаються — десятки всяких варіантів. Кінець кінцем простують до мене: так, мовляв, і так, Віталію Федоровичу, що порадите?

Академік зробив довгу паузу, моргнув до Альошина.

— Ви гадаєте, я маю хоча б щонайменше уявлення, з якого боку підступити до такої проблеми? Та за розв’язання значно легших завдань люди одержують ступінь доктора наук!.. Але ж я — “непогрішимий”. Отож і доводиться грати свою роль. Недбало підкреслюю олівцем кілька яких завгодно там формул чи графіків і сухо констатую, що таких елементарно простих речей не може витлумачити хіба учень п’ятого класу; що коли я буду витрачати свій час на дрібниці, то де його брати на важливе; що паралельна група, яка розробляє схоже питання, вже намацала розв’язок і що кінець кінцем існує “метод цікавого дурника”. Останньою фразою я викриваю самого себе, показуючи власну безпорадність: “метод дурника” використовується лише тоді, коли всі інші, “розумні”, методи вичерпано.

Академік помовчав, простяг пачку сигарет Альошину, припалив сам.

— Один з полководців минулого сказав, що найважче виграти бій, коли перед тобою чи геній, чи несосвітенний дурень: замислу того й іншого не вдається угадати. А посередність майже завжди суворо

дотримується логічності, в міру своїх можливостей. Людське мислення взагалі консервативне від природи; ми свідомо і півсвідомо чіпляємося за закони, проголошені кимсь і колись; нам важко припустити, що той чи інший закон давно слід уточнити, а то й відкинути геть, як хибний. Отаке схиляння перед, так би мовити, “фактом”, перед авторитетом формули чи імені створює психологічний бар’єр. Пам’ятаєте, як говорив Ейнштейн? Усі, мовляв, знають, що того й того зробити не можна. Та ось з’являється дурник, який цього не знає… і робить неймовірне відкриття. Отак намагаємося робити й ми. Коли вже вичерпано всі можливі тривіальні розв’язки завдання, кожен у групі намагається стати отим “цікавим дурником”, який може висловити найхимерніше припущення і поставити, здавалося б, найбезглуздіше запитання, — бодай навіть з єгиптології, ботаніки, квантової статистики чи кулінарії… Ні, ні, не думайте, що я перебільшую! Форма пелюсток певної квітки майже точно відтворена сонячними батареями одного з перших наших штучних супутників, а про кулінарію я сказав тільки тому, що згадав ваші “пироги” і “перепічки”. На отаких імпровізованих “симпозіумах”,— часом навіть на риболовлі чи в кафе за склянкою кави, — можна говорити все, не боячись, що візьмуть на глум, аби тільки не йшлося про бажання зажити слави баляндраса. Головне завдання — поставити питання парадоксальним чином, помітити потаємні зв’язки між явищами, “вирвати думку з звичайного русла”, як ви сказали… Я не певен, що вам пощастить бути присутнім при такому “симпозіумі цікавих дурників”, отож назвіть будь-яку несподіванку, з якою ви зіткнулися в роботі, а я спробую проінсценізувати такий “симпозіум”. Заздалегідь прошу вибачити, що це буде лише жалюгідна тінь справжнього.

— Гаразд! — задерикувато сказав Сергій, засміявшись. — Проблема номер один: пластмасовий ґудзик діаметром дванадцять міліметрів зник з рукава піджака мого лаборанта і виявився в кристамулітовій “перепічці”. Як він там опинився, коли кристамуліт міцніший за алмаз і плавиться при температурі чотири тисячі дев’ятсот? Проблема номер два: з надійно замкненої лабораторії під час обідньої перерви зник платиновий тигельок місткістю п’ять кубиків. Усе.

— О, та це ж дуже легко! Почну з другої. Обідня перерва. Отже, тигельком хтось пообідав. Його хтось проковтнув… Кажете, слонів у лабораторії немає? А хто довів, що ковтати може тільки живе? Адже кажуть: “корабель проковтнуло море”. Де стояв тигельок? На столі, скажімо. Отже, стіл проковтнув тигельок. Як? Щілиною. А щілина може бути й на підлозі… Ага, щілин немає. Тоді — з іншого боку. Під час обіду їдять не тільки “щось”, а і з “чогось”. Лаборант використав тигельок замість чарки, і… Ага, його в лабораторії не було. А бенкет могли влаштувати і без нього. Хто? Пацюки, скажімо. А після бенкету прихопили платиновий келишок до нори…

— Стривайте! — підхопився Сергій. — Та це ж справді ідея! Далебі, мені таке й на думку не спадало! Я насамперед позирнув, чи не можна залізти до лабораторії знадвору.

— Не поспішайте з висновками, Сергію Михайловичу! — жартівливо похитав головою академік. — Коли б ви під час “симпозіуму цікавих дурників” погодилися на таке примітивне пояснення, мої хлопці вмить розгромили б вас ущент, висунувши двадцять інших, не менш вірогідних гіпотез. Ви не знаєте, які вони зубаті! Я рятуюсь тільки тим, що в разі чого можу своєчасно втекти, пославшись на термінові справи! — він поглянув на годинник, стурбовано похитав головою. — Гаразд, Сергію Михайловичу. На жаль, не можу вести далі розмови. Але скористайтесь з моєї поради: потовчіться у нас, придивіться, що та як, — я дам відповідні розпорядження. Скажімо, п’ять днів вам вистачить?

— Так, Віталію Федоровичу.

— Тоді хай вам щастить… А з професором Хмарою ми незабаром зустрінемось. Мабуть, розмова піде про значне розширення вашої лабораторії.

— Дякую вам за все.

П’ять днів промайнули надзвичайно швидко. Академік дотримав слова, він справді надав Альошину можливість зрозуміти якщо не зміст, то стиль роботи величезного колективу вчених, які працюють у одній з найважливіших галузей науки. Як небо від землі, відрізнявся стиль їхньої праці, їхніх взаємовідносин, їхнього дозвілля від того, що було в Інституті вогнетривів. Там усе трималося на героїчному зусиллі обдарованих одинаків, тут — на монолітній поєднаності обдарувань та енергії всіх. І, може, саме через це космоградцям вистачало часу і на працю, і на хобі, і на веселі розваги.