Кров кажана
Шрифт:
– То на чому ми зупинилися, Анастасіє Михайлівно?
– На баранах.
– Ні, я запитував, чи були у вашого чоловіка вороги.
– У кого їх немає? Може, у вас? Той, що здав драні черевики в ательє, перший вас порішив би.
– Отож і я про те саме. Хоча, за логікою подій, нам треба починати з іншої версії. Це, звісно, справа делікатна, але обов’язок примушує мене запитати: в яких стосунках перебували ви зі своїм чоловіком?
– Ви хочете сказати, що його могла вбити я?
– Зовсім ні, я ж недарма кажу про іншу версію. Якщо, наприклад, жінка живе з чоловіком, як собака з котом, то цей, вибачте, кіт сам може зійти з двору та ще й так, щоб потім сучечка не дуже з того раділа. Ви розумієте, що я маю на увазі? Імітацію загибелі.
– Ми не жили, як собака з котом. Нестор мене дуже любив, – сказала я з викликом, прощаючи йому «сучечку», яка не те що не вколола мене, а радше потішила. Я навіть граційно закинула ногу на ногу, високо оголюючи стегна і демонструючи йому принади, за які мене можна було не лише любити, а й запродати душу самому дияволу чи, скажімо, кинутися з мосту у воду.
Притула ніяково завовтузився в кріслі і, звичайно ж, сховав свої очка в камін. Металева коцюбка була йому значно миліша.
– Там, де велика любов, якраз і розгоряються найбільші трагедії, – сказав він.
– Ми не були Ромео і Джульєттою. Ми були нормальним суча…сним подружжям. І не любили гратися в піжмурки.
– То, може, у нього були причини переховуватися від когось іншого? От він і вигадав собі таку втечу.
– Від кого? – спитала я.
– Ну, всяке може бути. Ваш чоловік займався бізнесом…
– Який там бізнес, так, одна назва.
– І все одно могли бути конкуренти, конфлікти. Зрештою, борги, – вліпив у самісіньке око Притула.
– Знаєте, я в його справи якось не втручалась. І Нестор мене оберігав од зайвих клопотів і хвилювань. Він був…
– Але фірма «Плутон» зареєстрована на ваше ім’я, Анастасіє Михайлівно, – перебив мене Притула.
– Чиста формальність, – сказала я, завваживши, що він знає про нас набагато більше, ніж мені здавалося. – Я придумала цю назву і стала, так би мовити, хрещеною мамою.
– До речі, чому «Плутон»? – поцікавився він.
– Ви ж знаєте, чим займалася фірма. А Плутон – це той же Аїд, бог підземного світу, володар царства тіней померлих. Тільки Аїд звучить похмуро, а Плутон – ні. Плутон означає «багатий», він володіє величезними підземними скарбами і людськими душами.
– Зрозуміло, – зітхнув Притула. – Облиште, як той казав, усяку надію ті, хто входить сюди… Здається, такий був напис біля входу до того царства?
– У Данте – так. Ви згадали цю крилату фразу тому, що фірма на мілині?
– Я не знаю стану вашого бізнесу, Анастасіє Михайлівно. Але якщо справа дійшла до банкрутства, то в таких випадках можна припускати й суїцид. І то не лише від безвиході. Колись навіть високі компартійні секретарі, спіймані на казнокрадстві, кінчали життя самогубством. Ви думаєте, від ганьби? Ні, тільки для того, щоб справа не дійшла до конфіскації награбованого. Щоб усе залишити, як той казав, своїм вишкребкам. І якщо ви кажете, що чоловік вас дуже любив, то міг…
Господи, в які нетрі заліз цей жучок-гнойовик! І все тільки через те, що я, дурепа, з самого початку не розповіла, як усе відбулося на моїх очах. А тепер задкувати було вже пізно.
– Зрозумійте мене правильно, – сказав він, – те, що чоловік утопився, як ви вважаєте, з необачності, знімає з мене всі клопоти. Та я хочу допомогти вам, Анастасіє Михайлівно, щось мене тут непокоїть. Не хочу вас залякувати, але якщо фірма, а тепер і все майно належить тільки вам, то цілком можливо…
Зненацька задзвонив телефон, ми обоє завмерли і з насторогою подивились одне на одного.
Я підвелась і взяла слухавку.
– Не знайшли? – спитав він.
– Ні.
– От бач, може, не все так погано. Молімо Господа Бога і сподіваймося на краще.
– Вибач…те, у мене тут люди.
– Я передзвоню, – сказав він і поклав слухавку.
Притула невимушено порпався очима в попелі, та я була певна, що зараз він проміняв би його разом з коцюбкою на те, щоб дізнатися, хто дзвонив. Однак я йому не лишила такого шансу, бо, сівши у крісло, відразу перепитала:
– Цілком можливо – що?
– Що для вас також існує загроза.
– Не думаю, – сказала я. – Ви перебільшуєте наші статки. Мені здається, ви взагалі все перебільшуєте.
– Можливо, – погодився він і підвівся. – Але це мій метод, Анастасіє Михайлівно.
– Усе перебільшувати?
– Нічого не применшувати, – сказав він. – Люди цього не люблять, але я такий. Ось недавно мене шпетило начальство за звіт про одне вбивство. Їм, бачте, не сподобалася моя точність у висловах. Я написав, що коли зайшов до кімнати, то побачив на підлозі труп. А над ним сиділа трупова жінка і гірко плакала.
Добре, що я не мала сил сміятись, а то пирснула б йому прямо в лице.
– І що ж їм тут не сподобалося? – серйозно спитала я.
– А мій принцип абсолютно нічого не применшувати і, як той казав, не прикрашати. Може, це комусь і смішно, Анастасіє Михайлівно, але вся суть у тому, що саме ця жінка зробила свого чоловіка трупом. А я це довів. І через те мав, як той казав, повне моральне право так написати. Ви мене розумієте?
Ні, я мало що розуміла в його логіці, окрім того, що Притула і цю свою баєчку підвів до якогось лукавого натяку. Він порився у своїй дерматиновій течці і подав мені дешевеньку візитівку, зроблену майже з такого ж паперу, на якому друкують квитанції для ательє з ремонту взуття.
– Як будуть для мене новини – подзвоните. Ви ще не в тому стані, хай воно трохи вляжеться. Хоча схоже, що правда за вами. Одну сітку він все-таки закинув. Сороківку. А навіщо ж самогубцеві риба? Небіжчикові вона, як той казав, непотрібна, правда ж?
Я, здається, вперше побачила на його обличчі посмішку. Вона теж була мляво-бліда, але якось дивно, по-лисячому загострювала його круглий писок.
Притула пішов, а та посмішка так і лишилася біля мене, зосталась, як привид, як примара мого сумніву, що дедалі гострішав, міцнів і прагнув уже якихось виразніших, майже матеріальних обрисів. Я також мало вірила в підводні течії нашої тихої річки, які так швидко могли віднести тіло невідь-куди.