Кров кажана

Шкляр Василь

– Пробач. Горю, пробач, – я швидко підійшла до нього і поцілувала в холодні губи.

– За що? – спитав він. – За те, що ти не вбила мене?

– Дурний жарт… Тільки дуже сильний чоловік здатний на таку витримку й ризик, – задля власного виправдання я вдалася до найхитрішого компліменту, який діє на всіх чоловіків безвідмовно.

– Це робиться не так. Хочеш покажу?

У нього десь знайшлося яблуко. Справжнє. Велике, червоне. І, відійшовши кроків на п’ять, він поставив його собі на голову.

– Ні, – сказала я.

– То, може, поміняємося

місцями?

– Давай.

І лише тоді, коли він сам поставив мені на голову яблуко і відійшов на десять кроків, зробилося страшно.

Він підвів пістолет у витягнутій руці на рівень очей і прицілився. Здавалося, чорна цівка дивиться мені прямо в лоб. Я мимоволі заплющила очі.

– Ні, не так, – сказав він.

Я полегшено розтулила повіки.

– Роздягнися, – попросив він, хоч на мені була тільки та сама коротенька, вище пупика, маєчка і… вже тільки спідні трусики.

Я взяла яблуко, щоб не впало, і зняла з себе все.

– Ось тепер ти справжнісінька Єва.

Він підійшов до мене, сам примостив яблуко на маківці голови і знов одміряв десять кроків. А потім… я ще не встигла набратися нового страху, як він швидко скинув руку догори й вистрелив. Мені здавалося, що яблуко так і лишилося в мене на голові, хоч воно розлетілося на шматки. Але зверху щось тисло і тисло, я не витримала, опустилася на коліна, а тоді лягла горілиць і заплакала.

Він схилився наді мною, та замість того, щоб втішити, взяв різко і грубо, як останню лярву, і тоді я – о диво! – вперше відчула себе його ребром, вперше відчула з ним цілковите злиття – гостре й тривале.

Він це зрозумів. А трохи згодом сказав:

– Дарма ти не вбила мене. Ти навіть не уявляєш, скільки б тобі за це заплатили.

Я тоді змовчала. Приголомшена небезпечною і такою несподівано солодкою грою, зовсім не зважила на його слова. Не надала їм значення. І тільки пізніше спитала:

– Тобі доводилося стріляти в людину?

– А ти як думаєш? – він так подивився на мене, що я все зрозуміла. Зрозуміла і більше ніколи не поверталася до тієї розмови.

Наша ранкова стрілянина вщухла ще до того, коли вона розпочалася в поліському кар’єрі, бо справи «Плутона» круто пішли вгору й ми купили нову розкішну квартиру на Солом’янці з єдиним недоліком – далеченько від стадіону.

Він не шукав мене, не домагався, хоч, я знала, міг знайти під землею, навіть у царстві Аїда. І за це я була йому вдячна.

Уже аж тоді, коли ми перебралися на природу і Нестор пригасив свою чоловічу пильність (чи саме життя її пригасило), я поїхала до Києва в нотаріальну контору, і там, на вулиці Коцюбинського, зустріла його.

Він саме вийшов із шестисотого «мерса», вийшов із задніх дверей, які притримував безшиїй охоронець, і ми вмить упізнали одне одного. Коли він мене побачив, його обличчя стало майже таким, як тоді, під дулом мого пістолета, проте я знала, що може приховуватися за тією незворушністю.

– Настася…

Ми стримано привіталися й відійшли трохи далі від «мерса».

Безшиїй бурмило і собі рушив було вслід за нами, але враз зупинився – бос тільки повернув руку долонею назад.

– Як ти? – спитав він.

– Живу.

– Гарна. Тяжко гарна. Тільки трошки бліда. Таким жінкам блідість, звичайно, до лиця, але… Тебе ніхто не ображає?

– Ні, – сказала я.

– Не сприйми це за нав’язливість, але я хочу, щоб ти знала… Якщо тебе хтось образить чи тобі потрібна буде моя допомога, то я завжди до твоїх послуг.

– Дякую.

Він дістав зі спідньої кишені сірого піджака портмоне, видобув з нього візитну картку і від руки дописав на ній номер мобільного телефону.

– Ти все зрозуміла?

– Так, дякую.

– Ти зобов’язана бути щасливою, – сказав він і поволі пішов до машини.

До нотаріальної контори не завернув. Напевно, він туди й не збирався заходити, а зупинив авто, помітивши мене з вікна.

Що мені подобалося в цьому чоловікові, то це те, що він ніколи нікуди не поспішав. Можливо, знав, що його ніхто ніде не жде, що без кожного з нас, як без того Гриця, вода освятиться.

Я поглянула на його візитівку й аж рота відкрила.

Григорій Семенович Сіренко.

Народний депутат України, президент благодійного фонду «Дитяче серце».

Ну, звичайно, такі люди не їздять по нотаріальних конторах. До таких людей нотаріус приїжджає сам.

Жаль, подумала я, що доведеться викинути таку класну візитну картку. Однак номер, виведений від руки, я занотувала у свій записник і, як виявилося, недаремно.

7

На першій же автозаправці праворуч по трасі я залила повен бак бензину, і мій «фордик» аж пожвавішав, – встроми йому ще мітлу в глушник, то здійметься й полетить. Я щедро додала йому газу.

Вересень цього року видався напрочуд теплим, і хоча на осичках обабіч дороги подекуди вже червоніло листя, а в лісі достигли ліскові горішки, – довкола ще стояло, вважай, перезріле літо. Ото лиш тієї ночі в цей вересень вдерлася на короткий час сльотава вітряна осінь, щоб остаточно перекинути догори дном нашого з Нестором човника, який і без того тримався на плаву вже з останніх сил.

Відтоді та ніч для мене не кінчалася, спершу ніч жаху, а потім ніч дикої невідомості, моторошного невідання-незнаття, яке також переросло в страх, хай інакший, ліплений з іншого тіста, але, можливо, ще більший за перший.

Що з Нестором? Його немає, і він є. Навіть на кермі цього автомобіля я ще відчуваю доторки його жорстких, мов камінь, рук, що ствердли від того ж каменю, з яким він мав справу до скону (до скону?…), ось у міні-багажничку лежить його полегшене «марльборо» (сидів уже на мілині, а марку тримав до кінця… до кінця?), і я, хоч давно намагаюсь утримуватися від шкідливих звичок, дістаю сигарету, припалюю від автоприкурювача і, як то завжди буває після тривалої перерви, відразу відчуваю легке запаморочення.