Кров і пісок
Шрифт:
Гальярдо не було досить довго, а коли нарешті він повернувся в кімнату, тепер готовий убратися в бойовий костюм тореро, то побачив у себе нового гостя, доктора Руїса. Цей лікар ось уже тридцять років підписував медичні акти про нещасні випадки на кориді і лікував усіх тореро, поранених на мадридській арені.
Гальярдо щиро любив доктора Руїса, вважаючи його найпершим ученим світу, хоча й дозволяв собі по-дружньому кепкувати з його добродушної вдачі та недбалості, з якою той ставився до свого зовнішнього вигляду. Захоплення Гальярдо було захопленням простолюдина, який вважає, що вчені неодмінно мусять вирізнятися з-поміж
Доктор Руїс був низенький чоловічок із круглим черевцем, широким обличчям, трохи приплюснутим носом і широкою бородою, від вуха до вуха, — сивою, з брудно-жовтим відтінком. Усе це надавало йому деякої схожості із Сократом *. Коли він стояв, його чималий живіт обвисав під просторим жилетом і колихався за кожним словом; коли сідав, живіт підіймався вище запалих грудей. Костюм на лікареві одразу ставав засмальцьованим і старим, не встигне він його й поносити, і завжди метлявся, ніби знятий з чужого плеча, на цьому недоладному тілі, опасистому і водночас такому рухливому.
— Він святий, — казав Гальярдо. — І мудрець… Доктор Руїс — чоловік добрий, як хліб, дивак, що ніколи не матиме за душею й песети… Усе, що мав, роздав, а бере лише стільки, скільки йому захочуть дати.
Дві великі пристрасті осявали життя доктора Руїса: революція і бій биків. Революцію він уявляв як щось таємниче і грандіозне, як бурю, що прогримить над Європою і не залишить каменя на камені від старого світу. Лікар сам до пуття не знав, які в нього політичні переконання і вважав себе водночас і республіканцем, і анархістом. Він ніколи не завдавав собі клопоту чітко сформулювати свої погляди і висловлювався ясно тільки в нищівних випадах проти тогочасного суспільного ладу. Тореро любили його, як рідного батька; усіх їх він називав на «ти», і щойно надходила телеграма з того чи того кінця Півострова, добрий лікар негайно сідав на поїзд і вирушав рятувати когось із своїх «хлопчиків», пораненого бичачим рогом, зовсім не думаючи про винагороду.
Він не бачив Гальярдо дуже давно і радісно обняв його, притулившись м’яким черевом до могутнього, наче вилитого з бронзи тіла. Оле, хоробрі хлоп’ята!
Лікар сказав, що в матадора просто чудовий вигляд.
— А як справи з республікою, докторе? Чи скоро вона настане? — спитав Гальярдо з лукавою андалузькою посмішкою. — Насйональ [11] запевняв, ніби старий лад не сьогодні-завтра впаде.
— А тобі хіба не однаково, лобуряко? Дай спокій бідолашному Насйоналеві. Хай думав не про республіку, а про те, як краще вгороджувати бикам бандерильї. А тобі слід цікавитись лише коридою — щоб і далі убивав биків, як сам господь бог… Гарна мав бути сьогодні забава! Мені казано, що бики…
11
Насйональ — тобто службовець національної міліції — прізвисько бандерильєро з квадрильї Гальярдо. (Квадрилья — трупа учасників кориди. Бандерильєро — тореро, який, щоб роздражнити бика, всаджує йому в шию бандерильї дротики, завдовжки 60–70 см з гачком на кінці).
Але тут лікаря перебив другий гість. Адже він бачив, як заганяли биків у корралі, і тепер прагнув
— Послухай-но… Як тебе звуть? Ти пробач… стільки щодня людей!..
Гість поблажливо всміхнувся, насилу приховуючи розчарування, — виходить, матадор забув його — і назвав своє ім’я. Гальярдо відразу ж усе пригадав і трохи пом’якшив неприємне враження від своєї забудькуватості, додавши після імені: «багатий шахтовласник із Більбао». Потім рекомендував «знаменитого доктора Руїса», і двоє чоловіків, захоплені спільною пристрастю, стали гомоніти про биків, яких загнали в корралі для сьогоднішньої кориди, немов були знайомі все життя.
— Сідайте отуди, — мовив Гальярдо, показуючи на диван у глибині кімнати. — Там ви зможете спокійно поговорити. Не звертайте на мене уваги — я мушу вбиратися. Зрештою, ми всі тут чоловіки…
Він скинув костюм і залишився в спідній білизні. Сів у крісло, якраз під аркою, що відокремлювала маленький салон від спальні і віддав себе в руки Гарабато. Слуга розкрив саквояж із російської шкіри і витяг звідти щось подібне до жіночого несесера, в якому зберігалися туалетні речі маестро.
Хоча Гальярдо був гладенько поголений, Гарабато знов намилив йому обличчя і став водити бритвою по щоках зі спритністю людини, яка звикла щодня виконувати одну Й ту саму роботу. Потім Гальярдо вмився і знов сів у крісло. Слуга намастив йому волосся брильянтином, побризкав парфумами і начесав пасмами на чоло та скроні: далі заходився коло професійної ознаки — священної колети.
Він шанобливо розчесав довге пасмо, що спадало з потилиці маестро, заплів його в косу й заколов двома шпильками на маківці голови, відклавши остаточне впорядкування колети на потім. Тепер треба було зайнятись ногами. Слуга скинув з тореро панчохи, і той залишився тільки в спідній сорочці та шовкових панталонах.
Атлетичні м’язи Гальярдо випинали під тонкою білизною. На стегні було помітно глибокий шрам — ріг видер там цілий шматок тіла. На смаглявій шкірі рук біліли плями — сліди давніх ран. На темних безволосих грудях схрещувалися два ламані лілові рубці — теж пам’ять про криваві сутички на арені. На литці видніла кругла, ніби видавлена монетою заглибина фіолетового кольору. Від Цього могутнього торсу воїна пахло чистим здоровим тілом і духмяними жіночими парфумами.
Гарабато опустився навколішки біля ніг маестро з цілим оберемком бинтів та вати.
— Справжнісінький античний гладіатор, — мовив доктор Руїс, уриваючи розмову з любителем із Більбао. — Ти схожий на римлянина, Хуане.
— Старію, докторе, — сумовито відповів еспада. — Коли я бився не тільки з биками, а й з голодом, то й без усього цього мав ноги, як залізні, стояв на арені як укопаний.
Гарабато повсовував поміж пальці маестро жмутки вати; потім обклав ступні знизу і зверху цією м’якою прокладкою і став туго обмотувати їх бинтом, як у давнину обмотували мумії. Далі висмикнув із рукава голку з просиленою ниткою й акуратно зшив докупи краї бинтів.