Крутіж

Лепкий Богдан

— Відчиніть! — відповіли їй голоси з-поза брами.

— Не маємо ключа, скачіть через частокіл.

За брамою нараджувалися хвилину. Аж почувся голос Босаковського.

— Борисе, ставай мені на плечі! Хутчіш! Так... Скачи!

— Заждіть ще, заждіть! — спинила їх Палажка, бо пригадала собі, що коло комірки лежить огнева драбина. Притягнула її скоренько й приставила до паркана.

— Лізьте тут! — гукнула. — Тут є драбина!

За хвилину на паркані появився Борис, за ним Уласенко, а там і другі. Один за одним зіскакували на землю й відбивалися від неї, як м`ячі.

В саму пору прийшли, бо від стаєн уже парубки Фалдовського надбігали. Наперед якраз ті два, що їх ключниця у змову не втягнула. На дворі було так темно й імлисто, що нічого побачити не могли. Чули тільки знайомі їм і незнайомі голоси, але що тут сталося, ніяк не могли зрозуміти. Лиш коло Панька й воротаря ліхтар кидав невелике не дуже ясне кружало світла. Ключниця усе ще шарпалася з Паньком. То він її, то вона його перемагала. Сторож був старий, у важких шкапових чоботях, вона жвава і в легких чобітках; він як медвідь, вона — як дика кішка, обоє задихані, облиті потом, останніх сил добували. Але як парубки Панькові на поміч надбіжать, то вона пропаде й може все пропаде з нею, — погадала собі.

— Палажко, поможи! — крикнула. — Поможи!

Палажка вхопила Уласенка за руку й потягнула його в той бік.

Уласенко прибіг, відтрутив воротаря направо, Паньком друлив наліво, увільнив ключницю, а сам проти парубків повернувся.

Противники не бачили себе, тільки чути було свист Уласенкової шаблі. Парубки відбивалися хвилину — один колом, вирваним із плота,

а другий ціпилном, вхопленим наскорі, але побачивши, що навіть оба разом не дадуть тому одному ради, дали ногам знати.

— Розбишаки на двір напали! Рятуйте! — верещали, подаючись у напрямі своїх стаєнь.

Воротар удавав сильно потовченого. Качався по болоті і стогнав:

— Ой, люди, ой, гину, конаю. Рятуйте!

Але ніхто навіть не думав про нього, так само, як і про Панька, що рачкував до криниці, щоб вгамувати спрагу й обмити рани на лиці й на обох руках, бо ключниця у розпачливій боротьбі його скусала й подряпала.

Борис кинувся до Марусі.

— Марусе!..

— Борисе! — і обімліла, повалилася в його обійми.

— Води! Води! Скоріш!

— Несіть її до хати!

Борис не йшов, а біг за Палажкою до ганку й мов дитину, ніс на руках Марусю. Не так уявляв собі зустріч. Не так. А все ж таки радів, що вона є, що не пропала, що чує її біля себе.

— Марусе, відізвись! — благав.

Мовчала.

— Скоріш! Скоріш! — принаглював Палажку, щоб відчинила двері.

У Марусиній світлиці все ще горів огонь, а на столі стояли залишки неприбраної вечері.

Борис поклав Марусю на постелю. Скоренько роздягнув її, Палажка розщіпала сорочку. Рятували обімлілу. Маруся лежала, як мертва.

Палажка пригадала собі, що в суміжній світлиці, у дворецького, є аптечка, і скочила туди.

Дворецький лежав одягнений і хропів, «жидів возив». Палажка скоторгала його: «Вставай, старий!»

— Не хочу. Відчепись!

— Мусиш!..

Здивовано подвився на неї: «Що сталося?»

— Вставай і відчини аптечку. Маруся обімліла.

Витверезився відразу. Дістав якусь пляшчину й потупцяв за Палажкою.

— А це хто? — спитав, побачивши Бориса.

— Марусин суджений, — відповіла Палажка, вириваючи пляшчину з рук дворецького.

— Скільки крапель?

— Десять, — відповів, протираючи oчі.

Палажка відчислила десять крапель і піднесла ложку до Марусиних уст. Маруся підняла повіки: «Борис? Тут? — спитала здивовано, — ах як я довго спала, який гнітючий сон!»

— Це не сон, серце, а правда. Але не бійся, бо я біля тебе. Не дам тебе нікому й ніколи, ти моя! — і припав до неї.

Дворецький повалився на лаву: «Я труп» — застогнав, зрозумівши, що сталося.

— Оживеш, не бійся, оживеш, — потішала його Палажка.

На порозі появився Босаковський. В одній руці шабля, а в другій пістоль, ще курилося з нього.

Задиханий, заболочений, незагоєна рана відновилася, але весь сіяв.

Шаблю полою обтер, пістоль заткнув за пояс і, підкручуючи вус, на три кроки до ліжка Марусі приблизився.

— Називаюся Валентий Босаковський, — промовив голосом, у якім задоволення і гордість зливалися в одно.

Маруся глянула на нього й мало не крикнула зі страху.

— Мій прибраний дядько, — заспокоїв її Борис. — Йому ти завдячуєш своїм рятунком.

— Богові милосердному дякуйте, мої кохані, не мені. Богові милосердному, — відповів Босаковський.

— Спасибі тобі, лицарю хоробрий, — прошепотіла Маруся, а Босаковський у пояс поклонився: «Радується серце моє на вид такої гарної та гречної панни. Сподіваюсь, добрими друзями будемо, якщо Борис дозволить, бо я (пощо правду таїть) велике щастя у жінок маю, дуже велике».

Маруся здивовано глянула на Босаковського. Ніяк не могла зрозуміти, щоб це була правда. Він і кохання?

Але не виявляла того словами, а Босаковський дальше балакав: «Тільки погано, що ти, панночко, така тендітна. Не ті часи, щоб пеститися можна. Нам у дорогу пора!»

— Маруся з радості обімліла, — боронила її Палажка. — 3 радості і вмерти можна.

— Та ще, коли побачиш такого козака, як мій Борис, — жартував Босаковський.

— Я — труп, — почулося з кутка. Всі озирнулися в той бік. Там сидів дворецький. Немов від стужі тремтів.

— Я — труп, — шимшикав посинілими губами.

Босаковський поклепав його по рамені. «Такі трупи в мене ще козака танцюють».

— А мені вже пси похоронного марша грають, — жалівся старий, — бо ваша милість пана Фалдовського не знають.

— І не потребую знати. Такі пани в мене у грубах палять, навіть ще кращі.

— Фалдовський з мене живцем шкуру стягне.

— А я з нього лій накажу стопити. Не бійся, старий, ще я його в Києві у свої руки дістану. Навіть не гавкне собака! Бач, що він із дівчатами робить, чорти б його пороли.

— Пана Фалдовського важко в руки дістать. Він не будь-хто.

— Знаю, знаю, він із Тетерею знюхався: яке їхало, таке здибало: виплодки диявольські, грішники старі, нерозкаяні. Край, як одна велика рана, народ кривавиться, а вони собі в Києві бенкетують і по своїх дворах гареми заводять. Гірш, ніж гареми. Хіба би Бога не було, коли б їм це безкарно вдалося.