Крутіж
Шрифт:
Мовчки і в один мент сповнили приказ. Подались на кілька кроків від дороги й, мов умуровані, стали. Густа мряка закрила їх собою. А Босаковський із Помелом і Фтерапонтом пігналися вперед. За хвилину вернулися, навернули коней і поїхали знов. Так декілька разів то їхали, то верталися, щоб Фалдовський не погадав собі, що вони втекли кудись на боки або зачаїлися на нього. Буцім приманювали його, буцім кликали: «Ходи, ходи!»
І Фалдовський не йшов, а летів, як буря. П’ятьох стрільців і стільки ж двірських гайдуків за ним — най вірніші слуги, а краще сказати, товариші його наїздів, нападів і всяких інших злочинних затій. Одчайдушніших смільчаків і жахливіших головорізів на десять миль в окрузі не було (бур’ян,
Не в одній важкій пригоді вони із своїм паном бували. Другі головами наложили, а вони, обтяжені кривдою людською і з новими гріхами на своїм чорнім сумлінні, щасливо до лісового замочку верталися. Але найбільше щастя мав таки сам пан Фалдовський. Не було такої небезпеки, якої він жахнувся б, не було такого поганого діла, на які він не пішов би, щоб заспокоїти свій голод вражень і жадобу розкоші та наживи. Про нього й чутка пішла, що його ні куля не влучає, ні шабля не береться, бо він дитиною у зачарованих зелах купався і в невинній крові. Тому-то й такий кровожадний тепер. На кілька миль кругом він був необмеженим паном. Робив, що хотів, і ніхто йому не смів противитися, бо на такого він або наїзд учиняв або при дорозі засідав і право собі творив, як на Заході за Середньовіччя бувало. За часів покійного Хмеля присмирнів був дрібку, крився, а навіть утікав перед помстою черні, але почувши, що гетьман занедужав тяжко, вернувся і дальше знущався, над ким хотів: «Примучував супротивників своїх і неслухняних послуху вчив», — як він любив казати.
По смерті Хмельницького вдавав, що з Виговським тримає, але на ділі де тільки міг підставляв йому ногу, бо не хотів твердої гетьманської влади, яка поклала б край його безмежній сваволі. Тому-то й злигався з Тетерею і вкупі з ним працював на шкоду цілого роду Виговських. Де треба було, то вдавав, що за Юрасем стоїть, бо Юрась покривджений Виговським, а по правді, то не тільки Юрася, а й усіх Хмельницьких ненавидів цілою силою своєї нелюдської душі.
Нині він дійсно вибирався у Київ на якусь тайну раду, але по дорозі стрінув татарина, що віз рибу з його ставів, спитав, що на замочку чувати й слово по слові довідався, що там щось недобре клюється. Татарин якось вибрехався, ще й на могорич від щедрого пана дістав, і Фалдовський замість у Київ почвалав «на острів розкоші», як він любив про свій острів казати. Щастя, що скоріше не поспів, а то захопивши човни, міг у замочку вчинити із змовниками найкривавішу розправу, бо був це чоловік, який ні стриму, ні впину не знав.
Але ще й тепер, здоганяючи «хамське кодло», що посміло торкнутися його добра, він був певний перемоги. Все йому щастя сприяло, чому ж мало би нараз відвернутися від нього? Не бачив ніякої причини.
— Провчимо тих чортяк смердячих, ту наволоч хамську! — вигукував, підбадьорюючи своїх вірних людей.
22
Гнали, як за зайцем хорти. Фалдовський не жалів коней. Мало то їх у людей! Коні стогнали, болото з-під копит фонтанами бризок угору летіло, земля зойкала, а повітря скавуліло, як би його хто нагаями батожив.
Нараз «бе-бех!», і двох стрільців та один гайдук вхопилися хто за голову, а хто за груди. Наполохані коні рвонули собою, метнулися вправо, у другий бік від стрілів, і ранені з вереском полетіли стрімголов у прірву. Один із них не встиг уже витягнути із стремен ноги й наполоханий кінь волік його за собою, ганяючи по лісі. Другі бовталися безрадно в баговинню озерця, стогнали й ревіли з болю, благаючи рятунку або смерті.
Фалдовський остовпів. Був це для нього перший такий несподіваний удар. Хвилину не знав, що робити. Втратив людей і не знав навіть скільки, а найпоганіше, що втратив їх у такім неславнім бою з чорняками, з хамською голотою. І коли собі це подумав, злість підступила йому до серця.
— Вперед, вперед! — зверещав, якби з нього живцем шкуру здирали і з шаблею у руці кинувся на Босаковського. Коні їх зударилися, відскочили від себе, кинулися знов і на задніх ногах, як кентаври, вгору знялися. Їздці шукали себе шаблями. В імлі, як привиди страшні, бовваніли. Тільки чути було, як їх шаблі зударялися із собою і дзвеніли. Іскри прискали з клинків, як із заліза під ударами молотів у кузні. Кругом них ішов завзятий бій.
Помело і Фтерапонт щиро працювали, замикаючи ворогові дорогу, Уласенко зі своїми людьми напирав збоку, перевізники на зади насідали. Люди Фалдовського, заскочені раптово з усіх боків, не знали, яка сила на них напала, бо в імлі на два кроки нічого не було видно, а до того, стривожені втратою товаришів, захиталися. Безрадно тупцювали на місці, хто шаблею навмання махав, а хто стріляв наосліп. Про перемогу вже й ніхто не думав. Одного вони тільки й бажали: вирватися з тієї матні. «Пане Фалдовський! Пане наш, пане!» — кричали голосом розпуки, але Фалдовський навіть не відгукнувсь. Він так зчепивсь із Босаковським, такою жадобою помсти розгорілося його жорстоке серце, що поза тим нічого більше у світі не бачив.
Але Босаковському все-таки ради дати не міг, ані Босаковський йому, дарма що не лиш вони боролися з собою, а й їхні коні: кусали себе, копали й квичали, як вепри.
— Дияволе проклятий! — гудів Босаковський.
— Хаме смердячий! — відповідав йому Фалдовський.
— Я тобі свій герб шаблею на лобі напишу!
— А я тебе свиней пасти примушу!
— Я тобі.., — і Босаковський не докінчив, бо з такою силою рубонув свого противника по правій руці, що цей випустив шаблю на землю, а лівою рукою стягнув коня і поров йому боки острогами, принаглюючи до втечі. Але Босаковський вже встиг свою шаблю сховати і тягнув Фалдовського з коня. Лівою рукою підняв його вгору, а правою валив, куди попало. «Ось тобі мій герб, ледарю поганий, ось тобі мій герб, прелюбодію старий, ось тобі мій герб!»
І бив, і бив, і бив...
А тоді жбурнув ним у ярок, аж задудніло.
— Туди йому й дорога! — казав, хапаючи за поводи коня Фалдовського. — Гарний кінь, куди кращий від свого пана. Але й пан не з ледачих був, таки добре боровся. І чи не краще б такому до якогось війська пристати і по-лицарськи на полю бою померти? А так що? Ох, дурні ви люди, дурні.
За той час Помело двох стрільців на другий світ післав, а жвавий Уласенко одному гайдукові рот затулив навіки, бо лаявся дуже непристойно, ображаючи козаків із всіми гетьманами разом.
— Не яких-будь людей мав оцей Фалдовський, — почав, відсапуючи, Помело.
— Такий кого-небудь не бере, — притакнули йому. — Щонайгірших горлорізів вишукував.
— З кожного села по одному злодію.
— Опричники!
— Песиголовці!
— Катюги!
Так вони поминали покійних, знаючи, скільки лиха накоїли ті диявольські найманці під проводом свого пана Вельзебуба. Про Фалдовського вже й по Січі лиха слава ходила. Не один йому присягав помститися, та не дотримав присяги. І тільки сьогодні настав йому кінець.
— А все ж таки, — почав, закурюючи люльку, Босаковський, — а все ж таки і вони були якісь люди, хоча й шкідливі та погані.
Помело сплюнув: «Так що?»
— Не залишимо їх серед дороги.
— Можна скотити в ярок.
— Треба. Гей, хлопці, а поховайте ці тіла, бо я нині сильно змахався. Мушу трохи відсапнути.
Хлопці поскочували побитих у ярок, й половили коней. Оглядали і промивали їм рани. Фтерапонт і тут показався умільцем. Міг би й коновалом бути.
Коні іржали й тремтіли, як схвильовані люди. Жили понабігали їм, як батоги. Боками сильно носили, а козацьких коней не підпускали близько до себе.