Крутіж
Шрифт:
Балакала так переконливо і палко, що Маруся заспокоїлася на хвилинку. Вихована в побожній сім`ї, не могла погодитися з гадкою, щоби Бог дав їй таку кривду зробити. Це раз, а врешті вона ж не сирота безрідна. Має рідню, батькових приятелів, довідаються, що сталося з нею, визволять її. А Борис що? Невже ж він не козак, невже ж він шаблі не має? Не перша вона попала в таку халепу і не перша вилабудається з неї... Добре, що Палажка їй сприяє...
Палажка — з досвідом людина. Якщо до чого прийде, за нею, а не за Фалдовським потягне. Вона ж його не любить, бо скривдив
З тими думками й заснула.
19
День довго не хотів зі сну вставати. Оповив імлою, сонце хмарами прислонив і дрімав.
У Марусиній світлиці було так темно, що Палажка каганець засвітила.
Підновила вогонь на кабиці, докинула дровець і, впевнившись, що Маруся спить, пішла готувати для неї сніданок.
Повіяв вітер, заскрипіла перед вікнами липа, і Маруся розплющила повіки.
Повела перестрашеними очима: де вона є і звідкіля тут узялася? Хотіла зірватися, вибити вікно й летіти наосліп, навмання, на гостроверхий частокіл або у глибокі хвилі ставу.
Такий гарний її сон снився, а так погано збудилася! Снилось Марусі, буцім вона, маленька босоніжка, у куценькій сорочинці стоїть у пасіці й боїться бджіл. Але де не взявся Борис. Причвалав, прив’язав коня біля перелазу, іде. Такий красень, у новій свитці і в смушевій шапці, шабля при боці. Побачив її і руки до неї простягнув, як до дитини, коли хочемо, щоб до нас прийшла, і кликав: «Хойці, ходоньки, хойці».
Накрила повіками очі, бо хотіла ще раз побачити цей дивний, дитяче-щирий сон.
— Ти спиш? — почула голос Палажки.
— Або що?
— Бо я тобі сніданок принесла.
— Зараз встаю.
— Та чого? Там така мряка, зимно, полежи собі ще трошки. Поснідай у ліжку, по панське.
Присунула стілець, накрила рушником, розставила посуд із питвом та їжею і сама на дзиглику присіла.
Маруся бачила, що Палажка якась не та, як звичайно, але не сміла її питати, боялась щось недобре почути.
Аж по сніданку Палажка перша відізвалася до неї:
— Я, Марусенько, щось для тебе маю.
— Що?
— Вгадай!
Марусині чорні брови зсунулися докупи, вузенькі смажні вуста здригнулись. Надумувалася.
— Ні, не вгадаю. Голову мені запаморочило, кажіть, що таке маєте для мене?
Палажка нахилилася і шепнула:
— Лист.
— Від кого? — здивувалася Маруся.
— Не знаю від кого, бо я читати не вмію, але лист писаний до тебе, прихильною тобі рукою.
— Покажіть!
Палажка зиркнула за одні двері, за другі, глипнула у вікна, чи хто не підглядає, а тоді приступила до ліжка. Сіла й витягнула з-за пазухи листок тісно зложеного паперу.
Маруся простягнула руку.
— Ні, дитино. Перше присягни, що не виявиш мене нікому й ніколи, щоб не знати що.
Маруся два пальці вгору підняла:
— Присягаю, що не виявлю нікому й ніколи, щоб там не знати що. Не виявлю, що я від вас цей лист дістала.
І поцілувала золотий, самоцвітами обсипаний хрестик, що його носила на грудях.
Палажка заслонила її собою і всунула папір у руку:
— Читай!
Письмо було дрібненьке, вправне, навіть гарне. Маруся прочитала: «Будь готова. Як почуєш «кукуріку», знай, що то ми. Роби, що скаже Палажка, і не бійся нічого. Все буде гаразд. Бог із тобою. — Прихильний».
— А що там стоїть? — спитала шепотом Палажка.
Маруся ще раз перечитала листа, а тоді Палажка взяла й кинула його в огонь. Згорів, вона попіл поліном загребла.
— Що ти на це? — спитала.
— Сама не знаю, що казати. Чудо якесь, — відповіла Маруся.
— А бачиш? Не казала я тобі вчора? Що, не казала? Бог змилосердився над нами. Над нами, кажу, бо я також піду з тобою. Не хочу тут довше сидіти і до гріха помагати катюзі. Візьмеш мене?
Маруся кріпко обняла Палажку за шию:
— Ще б то ні! Підемо, тіточко, підемо, на ясні зорі та на тихі води, підемо!
І очі її блиснули тією щирою, людською радістю, над яку нічого кращого у світі немає.
— А звідки ви цей лист дістали? — цікавилася.
Палажка знов оглянула вікна й двері:
— Татарин з города по рибу приїхав і привіз від якогось молодого козака. Каже, на такім гарнім коні їхав і вбраний був, мов який князь. А грошей мав, грошей!
Уста до самого Марусиного вуха притулила:
— Вони тут будуть нинішньої ночі. Човен чекатиме на них, брама подасться, пси не будуть спущені з ланців, а найкусливішого з них, Луку, ми також припнемо,— увійдуть...
— Увійдуть! — повторила Маруся й так кріпко стиснула Палажку, що та мало не скрикнула.
— Увійдуть, тіточко, увійдуть! — і з радості то сміялася, то плакала Маруся.
20
Увесь ловецький замочок знав, що Фалдовський до Києва поїхав. Не потребували боятися, що його лихий наднесе.
Фалдовський іноді перед ловами впадав, як буря, щоб оглянути, чи все приспособлене, як годиться. А що вдоволити йому було важко, то на замочку наставав тоді справжній судний день. Кожному діставалося й кожній, не минаючи навіть Палажки, колишньої любовниці пана. Фалдовський лаявся, бив і грозив, що живцем із них шкуру постягає і що їх у ямах погноїть. Тільки Лука й старий дворецький виходили ціло. Дворецький тому, що на руках виносив «панича», а Лука, бо був Фалдовському вірний, як найвірніший собака.
Нині вони могли спокійно відітхнути, могли навіть погуляти дещо. І так роботи нема. Татарин із рибою від`їхав, на лови не підуть, бо мряка така, що замість у цапа неважко стрілити в чоловіка, залишалася хіба щоденна крутанина на обійстю.
Як звечоріло, дворецький попросив до себе Луку.
Лука прийшов виголений і вимитий, вус йому так стирчав, що сорока могла б на ньому сісти. Був це мужчина літ п’ятдесяти, невисокий, плечистий, червоний на виду, з маленькими хитрими очима, з обличчям без виразу й без характеру. Загальне враження: хитрість і жорстокість... Лука Лукавий.