Квентін Дорвард

Скотт Вальтер

— Я не можу, — відповів Людовік тоном найщирішого довір'я, — бути більшим фламандцем, ніж я є. Не знаю тільки, любий кузене, як мені впевнити вас у цьому.

Герцог відповів королю тільки побажанням доброї ночі голосом, схожим на форкання коня, якого заспокоює вершник, перш ніж сісти на нього.

— Я вибачив би йому все його лицемірство, якби він не вважав мене за дурня, що може повірити його заграванню, — сказав герцог де Кревкерові.

Тим часом Людовік, повернувшися, покликав до себе на нараду Олів'є.

— Цей шотландець, — сказав він, — таке втілення хитрості і простоти, що я зовсім не знаю, що мені з ним робити. Хай йому чорт, яка це була невибачлива дурість доповісти про план вилазки чесного

де ля Марка в присутності Карла, Кревкера і всієї їхньої компанії, замість того щоб переказати його мені на вухо. Тоді принаймні я міг би ще обміркувати, що мені робити: чи підтримати, чи стати на перешкоді йому.

— Ні, так краще, сір, — сказав Олів'є. — Тепер у вашому почті багато осіб, які вважали б за безчестя зрадити герцога Бургундського й стати спільниками де ля Марка.

— Ти маєш рацію, Олів'є. На світі чимало дурнів, а ми не маємо тепер часу заспокоювати їхню совість маленькою дозою особистої зацікавленості. Ми мусимо бути чесними людьми, Олів'є, і добрими спільниками Бургундії принаймні на цю ніч. Згодом ми матимемо змогу відігратися. Іди скажи, щоб ніхто не знімав зброї і щоб, коли треба буде, стріляли в тих, хто кричатиме «Франція» і «Сен-Дені», з такою ж певністю, коли б вони горлали «пекло» й «сатана». Я сам спатиму в панцирі. Перекажи Крофордові, щоб він поставив Квентіна Дорварда на передовій лінії вартових, найближче до міста. Нехай він перший скористається тими вигодами цього нападу, про який він пас сповістив; коли йому пощастить лишитися цілим, тим краще для нього. Але, головне, подбай про Марціо Галеотті. Нехай він залишається в ар'єргарді в найбезпечнішому місті: він надто сміливий і, мов дурень, хоче бути водночас і вояком і філософом. Дивися ж, Олів'є, щоб усе було гаразд. На добраніч! Нехай пресвятая діва Клерійська і святий Мартін Турський пошлють нам добрі сни.

Розділ XXXVII

ВИЛАЗКА

І бачив він, який численний натовп

З міських воріт струмів…

Мільтон. «Здобутий рай»

Мертва тиша незабаром запанувала над усім великим військом, що отаборилося перед Льєжем. Довгий час чулося перекликання солдатів, які шукали прапори своїх загонів, щоб приєднатися до товаришів; ці крики лунали, мов гавкання заблукалих собак, що шукають свого хазяїна. Але, нарешті, стомлені подіями пережитого дня, відсталі солдати розташувалися хто де міг, і незабаром усі поринули в глибокий сон в очікуванні ранку, якого багатьом із них не судилося побачити. Міцний сон здолав усіх, крім тих, які, незважаючи на втому, мусили вартувати перед помешканнями короля й герцога.

Небезпеки, що очікували солдатів наступного дня, навіть надії здобути славу, яку багато хто з рицарів пов'язував із блискучою винагородою, призначеною тому, хто помститься за вбивство епіскопа Льєжського, — все зникло з свідомості тих, кого звалила з ніг тяжка втома та сон.

Але Квентін Дорвард не спав. Певність того, що тільки він зуміє пізнати де ля Марка в запалі бою, спогади про ту, яка повідомила йому прикмети Вепра й цим окрилила його надії, думка про майбутню смертельну небезпеку, з якої він сподівався вийти переможцем, — все це прогнало від нього сон і сповнило тіло такою снагою, що він зовсім не відчував утоми.

Поставлений з особливого наказу короля на передовій позиції між французьким військом і містом, далеко праворуч від передмістя, про яке ми вже згадували, він пильно вдивлявся у пітьму і напружував слух, щоб уловити найлегший звук або рух в обложеному місті. Але великий міський годинник на башті пробив три години після півночі, а навколо, як і перед тим, панувала

безмовна, наче в могилі, тиша.

Нарешті, коли Квентін уже подумав, що напад відкладено до світанку, й зрадів, що тоді легше буде пізнати «смугу на лівому боці щита» поперед французьких лілій Орлеанського дому, коли раптом йому немовби вчулося якесь глухе дзижчання чи гудіння в місті, нібито занепокоєні бджоли злетілися обороняти свої вулики. Він прислухався: шум долинав, але був такий тихий та невиразний, що його можна було б вважати і за шелест листя в далекому гаю, і за дзюрчання струмка, що переповнився водою від недавнього дощу і жебонів, вливаючись до повільного Маасу. Тому Квентін вирішив трохи почекати, щоб не зчиняти тривоги даремно, бо це могло б спричинитися до прикрих непорозумінь.

Але шум дедалі ставав гучнішим і, здавалося, наближався до місця, де Квентін стояв на варті, а також до передмістя. Шотландець якнайобережніше відійшов назад і покликав свого дядька, що командував невеличким загоном лучників, призначеним для підтримки вартового. Миттю всі без найменшого шуму вже були на ногах. За хвилину лорд Крофорд уже стояв на чолі їх і, відрядивши одного лучника розбудити короля та його почет, наказав своїм людям відступити за сторожові вогнища, щоб їх не можна було побачити в освітленому місці. Шум, який, здавалося, все наближався, раптом ущух, але незабаром пролунало далеке тупання ніг великого загону, що йшов до передмістя.

— Ледачі бургундці заснули на своїх постах, — пошепки сказав Крофорд. — Біжи до передмістя, Кеннінгемс, і збуди цих дурних волів.

— Ідіть в обхід, — втрутився Дорвард, — бо коли я справді чув тупіт людей, то між нами й передмістям ціле військо.

— Добре сказано, Квентіне, мій бравий воїне, — зауважив Крофорд. — Ти справжній солдат, хоч і молодий ще за віком. Мабуть, вони зупинилися, чекаючи, поки підійдуть інші. Хотів би я знати, де вони зараз.

Я підповзу ближче до них, мілорде, — сказав Квентін, — і постараюся дізнатись про це.

— Іди, синку, в тебе гострий зір і слух, та й кмітливість є. Але пильнуй… Я не хочу, щоб ти загинув даремно.

Квентін із аркебузом напоготові поплазував полем, яке він старанно оглянув напередодні. Він просувався вперед, аж доки не впевнився, що прямо перед ним, між квартирою короля і передмістям, стоїть великий ворожий загін, а попереду, зовсім близько до першого, — другий, менший. Молодий шотландець чув навіть, як люди перешіптувалися, радячися, що далі робити. Нарешті, від невеликого передового загону відокремилися два-три «пропащих хлоп'яги» й підійшли до нього на відстань, не більшу від двох списів завдовжки. Побачивши, що йому не можна відійти непоміченим, Квентін голосно гукнув:

— Qui vive? [266]

— Vive Li… Li… ege, — відгукнувся чийсь голос, — c'est a dire, — додав той, що відповідав, виправляючи сам себе. — Vive La France! [267]

В ту ж мить Квентін вистрілив із аркебуза. Почувся зойк, хтось упав, і Квентін під вогнем безладних раптових пострілів, які спалахнули вздовж усієї шеренги й показали, що вона була досить багатолюдна, кинувся бігцем до свого загону.

— Чудово виконав доручення, мій бравий хлопче, — похвалив Крофорд. — Ну, молодці, відступайте у двір головної квартири. Ворог занадто сильний, щоб зустрітися з ним у відкритому полі.

266

Хто йде? (Франц.).

267

Хай живе Льє… Льє… чи то пак, Франція! (Франц.).