Квентін Дорвард

Скотт Вальтер

Герцог Орлеанський став навколішки й поцілував на цей раз з щирою вдячністю руку, яку простягнув йому король, відвернувшися від нього. Він, як і всі присутні, бачив, що Людовік дав згоду проти своєї волі. Однак король і не намагався таїти свого незадоволення. Навпаки, він хотів показати, що готовий пожертвувати своїми найулюбленішими планами й батьківськими почуттями для спільних інтересів обох держав. Навіть сам Кар л був щиро зворушений, а герцог Орлеанський почував певну гризоту за ту радість, яку він переживав, звільнившися від свого заручення

з принцесою Жанною. Коли б він знав, як проклинав його в думках Людовік тієї хвилини і які будував плани помсти, то, певно, не докоряв би собі за свій егоїзм.

Після цього Карл звернувся до молодої графині і з звичайною різкістю сповістив її, що запропонований їй шлюб — справа, яка не підлягає ні сумніву, ні зволіканню, додавши водночас, що такий вирок дуже поблажливий, беручи до уваги її непокірність.

— Ваша високість, — сказала Ізабелла, закликаючи на допомогу всю свою мужність, — я підкоряюся наказам вашої милості й мушу виконувати їх…

— Досить, досить, — мовив герцог, перебиваючи її, — все інше я влаштую сам. Ваша величність, — звернувся він до короля Людовіка, — сьогодні вранці брали участь у полюванні на вепра, що ви скажете, коли я запропоную вам після обіду полювання на вовка?

Молода графиня бачила, що їй треба на щось наважитися.

— Ваша високість не так зрозуміли мене, — сказала вона боязко, але досить голосно й твердо для того, щоб звернути на себе увагу герцога, в якій він охоче відмовив би їй, знаючи наперед, що вона може сказати. — Моя покірливість, — вела вона далі, — стосується тільки моїх земель і замків, які предки вашої милості подарували моїм предкам і які я повертаю бургундському домові, коли мій сюзерен вважає, що моя непокірність щодо одруження робить мене не гідною володіти ними.

— Присягаюся святим Георгієм! — вигукнув герцог, люто тупнувши ногою, — невже ця дурка не знає, перед ким вона стоїть і до кого звертається?

— Пане мій, — заперечила Ізабелла з властивою їй твердістю, — я знаю, що перебуваю в присутності мого законного і, сподіваюся, справедливого сюзерена. Проте коли ви позбавите мене моїх володінь, ви заберете від мене все, чим мій рід завдячує щедрості ваших предків, і розірвете єдині зв'язки, що пов'язують нас. Адже не ви дали мені це бідолашне тіло, яке зазнало стількох небезпек, і не ви вдихнули в нього душу, яка підтримує життя в цьому тілі. А я маю намір присвятити тіло й душу богові в монастирі святої Урсули під керівництвом святої матері-настоятельки.

Важко описати подив і обурення герцога. Його можна було б порівняти із подивом сокола, проти якого боязка голубка настовбурчила своє пір'я, щоб захистити себе.

— Ще невідомо, чи схоче прийняти вас свята мати без вашого внеску, — сказав він зневажливим голосом.

— Коли, прийнявши мене, вона вчинила б несправедливість щодо свого монастиря, — відказала графиня Ізабелла, — то, я сподіваюся, серед благородних друзів моєї родини знайдуться співчутливі люди, які не залишать без підтримки сироту графа де Круа.

— Це брехня, — сказав герцог, — це просто нікчемна вигадка, щоб приховати якусь таємницю, негідну пристрасть. Герцог Орлеанський, вона належатиме вам, навіть коли б мені довелося тягти її до олтаря силоміць!

Графиня де Кревкер, розумна й рішуча жінка, яка цілком звірялася на заслуги свого чоловіка й приязне ставлення герцога до нього, не могла не заступитися за нещасну дівчину.

— Государю, — сказала вона, — гнів примушує вас говорити слова, не гідні вас: рукою благородної жінки не можна розпоряджатися проти її волі.

— Крім того, вам, як християнському государю, не личить ставати на перешкоді бажанням побожної душі, втомленої турботами та небезпеками цього світу, стати нареченою Христа, — додала з свого боку настоятелька.

— І мій кузен, герцог Орлеанський, не матиме честі, прийнявши пропозицію, проти якої дама прилюдно висловила заперечення, — зауважив Дюнуа.

— Коли б мені дали досить часу для того, щоб показати себе перед графинею в належному світлі, — почав був герцог Орлеанський, на легковажне серце якого врода Ізабелли справила велике враження.

— Ваша високість, — перебила його Ізабелла, наполегливість якої знайшла собі, підтримку в загальному співчутті, — це зовсім даремно: я твердо вирішила відмовитися від цього шлюбу, який набагато перевищує мої заслуги.

— Ну, мені немає часу чекати, поки ваші примхи переміняться при найближчій зміні місяця, — різко зауважив герцог. — Пане герцоге Орлеанський, ручуся вам, що не далі як за годину вона дасть свою згоду.

— Тільки не на мою користь, — заперечив принц, відчуваючи, що з його боку було б недостойним скористатися з затятої впертості герцога. — Для сина Франції цілком досить один раз дістати рішучу відмову. Він не може більше наполягати на своїх домаганнях.

Карл суворо поглянув спершу на герцога Орлеанського, потім на короля Людовіка і, побачивши на обличчі короля, незважаючи на всі зусилля його приховати свої почуття, вираз таємного тріумфу, страшенно розлютився.

— Пиши, — вигукнув він, звертаючись до свого секретаря, — пиши мій вирок про конфіскацію володінь і ув'язнення цієї зухвалої, непокірливої дівчини. Вона житиме в цухтгаузі, у виправному домі, в товаристві жінок, які не поступляться перед нею зухвалою непокірливістю! В залі несхвально зашепотіли.

— Ваша високість, пане герцог, — сказав, нарешті, граф де Кревкер, який наважився висловити загальну думку. — Такий вирок вимагає дальших обговорень. Ми, ваші віддані васали, не можемо стерпіти такого безчестя дворянства й рицарства Бургундії. Коли графиня зробила неправильно, нехай вона буде покарана, але так, як це личить її й нашому станові, бо наші доми пов'язує кревна спорідненість і приязнь.

Герцог з хвилину мовчав, дивлячись на свого радника, наче бугай, якого чередник зігнав із обраної ним дороги, і він стоїть, обмірковуючи, підкоритися чи взяти зухвальця на роги.