Квентін Дорвард
Шрифт:
Чотири чи п'ять великих собак, схожих на тих, що намальовані на мисливських картинах Рубенса і Снейдерса [259] , почувши знайомі звуки, голосно загавкали, немов справді побачили дикого кабана.
— Присягаюся святим розп'яттям! — сказав король Людовік, намагаючися догодити своєму суворому родичеві. — Вже коли осел вирядився в кабанячу шкуру, я, пустив би собак, щоб вони стягли її з нього!
— Правильно, правильно! — вигукнув Карл, якому ця пропозиція припала до серця. — Так ми й зробимо. Гей, пустіть собак! Кусь, кусь, Тальботе! Сюди, Бомоне! Ми поженемо
259
Пітер Пауль Рубенс (або Рюбенс, 1577–1640) — і Франс Снейдерс (або Схнейдерс, 1579–1657) — видатні голландські живописці, іноді малювали картини спільно.
— Сподіваюся, що ви, принаймні за мисливськими законами, дасте мені фори, як справжньому звірові, — почав благати нещасний герольд, намагаючися зберегти самовладання.
— Ти тільки гадина і, за мисливськими законами, не маєш права ні на які пільги, — відповів герцог. — Але нехай уже буде так, я накажу дати тобі шістдесят туазів уперед, хоча б заради твоєї дивовижної зухвалості. Гей, швидше, панове, ходімо поглянемо на лови!
Засідання ради несподівано припинилося; усі поспішили не менш поквапливо, ніж обидва государі, розважитися «гуманною» забавою, придуманою Людовіком.
Рудий Вепр, як виявилося, чудовий бігун. Окрилений жахом, чуючи близько за спиною з десяток лютих догів, підбадьорюваних мисливськими рогами та веселими криками мисливців, він летів, мов вихор, і коли б не його герольдська мантія (найгірший з усіх одягів для бігуна), можливо, йому пощастило б урятуватися. Двічі він спритно вивернувся від собак, заслуживши цим похвалу глядачів. Але жодному з них, навіть самому Карлові, ці лови не припали так до вподоби, як Людовікові, який, почасти з політичних міркувань, почасти тому, що;; завжди любив дивитися на людські страждання, коли вони набували комічної форми, реготав до сліз. Він схопився навіть за горностаєву мантію свого ворога, немовби знемагаючи від сміху, а герцог, не менш від нього захоплений цікавим видовищем, поклав йому руку на плече, виказуючи цим довір'я та приязнь, що різко суперечило тим взаєминам, які встановилися між ними останніми днями. Зрештою настала хвилина, коли швидкі ноги самозваного герольда вже не могли врятувати його від зубів переслідувачів; собаки кинулися на нього, повалили на землю і неодмінно перегризли б горло, коли б герцог не крикнув:
— Тубо, тубо! Гей, заберіть собак! Він так добре біг, хоч і не втік, що ми даруємо йому життя.
Кілька псарів кинулися виконувати наказ герцога. За хвилину частина собак була уже на шворі, і люди побігли за рештою, яка розбіглася по вулицях, переможно роздираючи останні лахміття строкатих тканин та вишивок герольдської мантії, яку лихої години надяг цей безталанний посол.
Саме тоді, коли герцог був надто захоплений усім, що відбувається перед його очима, і не бачив того, що в нього було за спиною, Олів'є Ден підкрався до короля й прошепотів йому на вухо:
— Це ж циган Хайреддін Магрібін. Треба не допустити його розмови з герцогом.
— Він мусить померти, — пошепки відповів йому Людовік. — Мертві нічого нікому не розповідають.
За хвилину після того Трістан Пустинник, якому Олів'є щось сказав, вийшов наперед і, низько вклонившися королеві й герцогові, промовив своїм звичайним грубим голосом:
— З дозволу вашої величності й вашої високості, ця дичина по праву належить мені. Цей негідник відмічений моїм тавром: на плечі в нього королівська лілія, як ви самі можете впевнитися. Це відомий розбійник, який убивав підданих його величності, грабував церкви, безчестив дівчат, стріляв дичину у королівських парках.
— Досить, досить! — перебив його герцог. — Він за всіма правилами належить моєму королівському кузенові. Що ваша величність учинить з ним?
— Коли ви віддали його до моїх рук, — відповів король, — я прочитаю йому лекцію з геральдики, в якій він зовсім невіглас, у чому всі ми пересвідчилися. Я з'ясую йому на практиці значення хреста з підвішеним до нього зашморгом.
— Не того хреста, який висить, а того, на якому висять? Гаразд, нехай він засвоїть цю лекцію під керівництвом вашого кума Трістана, адже ж той щодо цього справжній професор, — додав герцог, як завжди, різко засміявшись, задоволений дотепом.
Людовік так щиро вторував йому, що Карл не міг утриматися і, лагідно поглянувши на нього, сказав:
— Ах, Людовіку, Людовіку, який ти веселий співрозмовник. Коли б бог зробив тебе таким самим чесним королем! Я досі не можу забути того часу, коли ми розважалися разом із тобою.
— Від вас цілком залежить повернути той час, — відповів Людовік. — Я готовий погодитися на всі ваші умови, які тільки ви можете поставити мені в моєму теперішньому становищі, не зробивши мене посміховищем, а себе притчею во язицех усього християнського світу, і присягаюся над цією священною реліквією, яку я завжди ношу при собі, додержувати їх. Це — уламок святого хреста.
Кажучи так, він дістав з-за пазухи маленький золотий ковчежок на золотому ланцюжку, який він носив на грудях, приклався до нього й промовив:
— Ніколи ще над ним ніхто безкарно не давав неправдивої присяги. Справедлива рука провидіння завжди карала такий гріх протягом одного року.
— І проте над цією самою святинею ви присягалися мені в приязні, виїжджаючи з Бургундії, а потім підіслали до мене вашого прибічника Рюбампре, доручивши йому вбити мене або викрасти, — відповів герцог.
— Охота вам, любий кузене, згадувати давно минулі прикрощі? — відказав Людовік. — До того ж даю вам слово, ви помиляєтеся. Тоді я присягався не над цією реліквією, то був інший уламок животворного хреста, присланий мені турецьким султаном, який, мабуть, втратив частину своєї божественної сили через довге перебування в цього нечестивого. Хіба тоді менш як за рік не спалахнула війна з «союзом суспільного блага», хіба бургундське військо у спілці з усіма великими васалами Франції не отаборилося в Сен-Дені і хіба я не був змушений віддати Нормандію братові? Ні, боронь боже, щоб я ще колись давав брехливі присяги!
— Гаразд, гаразд, — відповів герцог. — Я й сам гадаю, що ви вже навчилися відтоді додержувати свого слова. А тепер скажіть мені одверто: чи виконаєте ви свою обіцянку і поїдете разом зі мною воювати з льєжцями й де ля Марком?
— Я вирушу на них з усіма васалами Франції і під розгорненою орифламою! — вигукнув Людовік.
— Ну, це вже занадто й навіть нерозважливо, — відповів герцог. — Досить буде присутності вашої шотландської гвардії та двох сотень ваших добірних описів, щоб довести, що ви дієте з своєї доброї волі. Надто велика армія могла б…