Квентін Дорвард
Шрифт:
Шановного бургомістра також підтримував і тягнув уперед його відданий радник Петер та ще хтось із його майстрових. Поспішаючи, вони за одним подихом досягли берегів ріки. Дорогою вони зустрічали юрби городян, яким не терпілося довідатися про наслідки облоги замку й про те, чи справедливі чутки, ніби переможці посварилися між собою.
Уникаючи, наскільки можливо, цікавості сторонніх осіб, Петер та дехто з його товаришів, нарешті, розшукали човна, і втомлені подорожні мали нагоду трохи відпочити. Це було однаково бажано і для Ізабелли, яка лежала майже непритомна на руках у свого визволителя, і для достойного бургомістра, який, подякувавши в кількох уривистих висловах Дорвардові, надто заглибленому в свої думки тієї хвилини, щоб відповісти йому, розпочав, звернувшися до Петера, довгу промову про свою мужність і доброзичливість та про небезпеки, на які він наражався в цьому, а також і в інших випадках.
— Петер, Петер, — сказав він, розповідаючи про вчорашні події, — коли б не моє відважне серце, я б ніколи не сперечався про двадцятину [207] , яку всі мої співгромадяни покірно платять. І коли б не моє відважне серце, я ніколи б не пішов на цей другий бій при Сон-Троні, де солдат з Ено штовхнув мене своїм списом у рів, новини багнюки, з якого я, хоч як силувався, не міг вибратися до самого кінця бою. Та й цієї ночі, Петер, що, як не відвага, примусила мене залізти у вузький панцир, де б я неодмінно задихнувся, коли б мене не визволив оцей бравий юнак, що так добре б'ється і якому я від щирого серця бажаю успіху. А моя доброта, Петер, зробила з мене бідну людину, тобто вона зробила б з мене бідну людину, коли б я не вмів твердо стояти на ногах у цьому грішному світі. Небо знає, які ще прикрості можуть випасти мені на долю через усяких дам, графинь і їхні таємниці! Це може коштувати мені половини майна та ще й моєї шиї на додачу.
207
Двадцятина — тобто податок, що становив двадцяту частину прибутків платника податків.
Квентін не міг більш мовчати й запевнив його, що хоч якої шкоди та втрати вія зазнав би через своє заступництво за цю молоду даму, його буде з подякою винагороджено за все.
— Дякую вам, молодий пане зброєносцю й лучнику, дякую вам. Але хто це сказав вам, що я бажаю від вас якоїсь нагороди за те, що виконав обов'язок чесної людини? Я тільки скаржився на те, що це могло мені коштувати стільки й стільки. Сподіваюся, я можу говорити про це з своїм помічником, нікого не ображаючи.
З цих слів Квентін дійшов висновку, що його новий приятель належить до тієї численної групи добродійників, котрі за свої добродійства винагороджують себе нескінченними скаргами, щоб у такий спосіб трохи набити ціну зробленим послугам. Отже, шотландець розсудливо промовчав і дав синдикові змогу дорогою якнайдокладніше розповісти своєму помічникові про небезпеки і втрати, яких він зазнав через піклування про суспільний добробут і свою некорисливу любов до близьких.
А справа була н тому, що чесний городянин вирішив, що він дав маху, дозволивши молодому незнайомцеві відіграти першу роль у критичну хвилину в Шонвальдському замку. І хоч спочатку синдик дужо зрадів, що в події втрутився Дорвард, згодом, розміркувавши, збагнув, що це могло підірвати його вплив, і старався підняти власний авторитет, перебільшуючи свої права на подяку від батьківщини, від своїх друзів, а найбільше від графині де Круа та її молодого оборонця.
Але, коли човен зупинився біля саду синдика і той з допомогою Петера вийшов на берег і переступив поріг рідного дому, здавалося, що він одразу ж заспокоївся і забув про своє вражене самолюбство та заздрощі, знову перетворившись з невдоволеного й похмурого демагога на чесного, доброзичливого, гостинного й приязного господаря. Павійон голосно покликав Трудхен, яка негайно з'явилася, бо від страху та занепокоєння тієї тривожної ночі мало хто спав у стінах Льєжа, і доручив її опіці прекрасну й иапівзомлілу чужоземку. Зворушена вродою й безпорадністю дівчини, Гертруда як сестру оточила її увагою й любов'ю.
Хоч було пізно й синдик був дуже втомлений, проте Квентінові навряд чи пощастило б відмовитися від запрошення господаря випити з ним пляшечку чудового старого вина, ровесника битви при Азенкурі [208] , коли б юнакові не допомогла господиня, яку викликав із опочивальні гучний голос Павійона, що зажадав ключі від льоху. Вона була жвава, маленька, кругленька, мабуть, гарна свого часу, але тепер уже багато років її псували гострий червоний ніс, різкий голос і тверде переконання, що хоч яким би авторитетом не користувався синдик поза домом, у своїй сім'ї він мусить коритися дисципліні.
208
Битва при Азенкурі (1415) — один із епізодів так званої Столітньої війни (1337–1453) між Англією та Францією. В ній перемогли англійці, які після цієї битви захопили Париж і майже всю Францію на півночі від річки Луари.
Почувши, про що сперечався її чоловік з гостем, вона категорично заявила, що Павійонові ніякого вина не треба, бо він і так уже добряче хильнув. І замість того, щоб за його вимогою вибрати ключ від льоху з великої низки, яка висіла на срібному ланцюжку при її поясі, вона без церемоній показала йому спину. Після цього провела Квентіна до відведеної йому чистенької й затишної кімнати, умебльованої з комфортом, якого йому ніколи не доводилося бачити в своєму житті, — настільки багаті фламандці в ті часи перевершували не лише бідних і грубуватих шотландців, але й самих французів щодо всіх вигод хатнього життя.
Розділ ХХІІІ
ВТЕЧА
Тепер мені побігти накажи —
Я битнмусь із тим, що найтрудніше,
І верх візьму над неможливим навіть.
…………………..
Іди, прямуй!
Натхненний знов ітиму за тобою
Зробити те, чого не знаю ще.
Незважаючи на пережиті радість і страх, сумніви, хвилювання та всякі інші почуття, втома минулого дня була настільки велика, що молодий шотландець заснув глибоким сном, який тривав до пізнього ранку, коли його шановний господар стурбований зайшов до кімнати.
Він сів біля свого гостя й почав довгу й заплутану промову про хитні обов'язки одруженої людини, особливо багато говорив про владу глави дому, який мас бути непохитним в усіх суперечках із жінкою. Квентін слухав з деяким занепокоєнням. Він знав, що чоловіки, як деякі воюючі держави, іноді починають співати Te Deum [209] , щоб приховати свою поразку. Тому він висловив надію, що вони своїм прибуттям не завдали клопоту добрій господині.
— Клопоту, звичайно, ніякого, — відповів бургомістр. — Нема жінки, яку важче було б застукати зненацька, ніж нашу матусю Мабель. Вона завжди рада гостям… у неї завжди, хвалити бога, є для них напоготові чиста кімната и чудовий обід. Нема в світі гостиннішої жінки. Шкода тільки, що вдача в неї трохи чудна.
209
Te Deum laudamus — тебе, бога, хвалимо (лат.).
— Наше перебування тут не подобається їй, чи не так? — спитав шотландець і, схопившись з постелі, почав швидко одягатися. — Коли б я був певен того, що панна Ізабелла здатна після всіх страхіть минулої ночі їхати далі, ми б ні на хвилину не турбували вас своєю присутністю.
— Ну, точнісінько це саме сказала панна моїй дружині Мабель, — зауважив Павійон, — і хотів би я, щоб ви побачили, який рум'янець спалахнув на її щоках, коли вона це казала: дівчина-молочарка, яка на ковзанах пробігла до базару п'ять льє проти морозяного вітру, видалася б лілеєю в порівнянні з нею. Я й не дивуюся, що Мабель, мабуть, трохи приревнувала мене, бідолашна.
— Хіба панна Ізабелла вийшла з своєї кімнати? — спитав юнак, поспіхом одягаючись.
— Так, — відказав Павійон, — і нетерпляче жде. вас, щоб вирішити з вами, куди їхати, якщо ви обидва маєте намір від'їхати. Але, сподіваюся, ви ще встигнете поснідати.
— Чому ж ви мені не сказали про це раніш? — з прикрістю спитав Квентін.
— Тихше, тихше! — відповів синдик. — Я й так, здається, сказав це вам надто рано, коли це вас так хвилює. Тепер я хотів би обговорити з вами ще одну важливу справу, якщо у вас вистачить терпіння вислухати мене.